Я навіть не помітив, як і сам захопився його оповіддю.
Цікаво ж як!
— Стою я, бувало, на грот-марсі, — вів далі моряк, — а море… море синє, як твої, Насте, очі! Раптом бачу, на видноколі ніби хто насосом цвиркає — водограї виростають. Отут уже не дрімай! І я подав команду: «Ліворуч двадцять… відстань десять кабельтових — кити!»
Капітан міняє курс — і ми йдемо на приступ.
А потім, вже у кузні, я довідався, що дядько Федос служив марсовим матросом. Марсовий матрос — це той, хто з «воронячого гнізда» — невеличкого майданчика на щоглі — за морем стежить і про все помічене на горизонті доповідає капітанові.
Я теж з хлопцями на високій дуплистій груші гніздо спорудив.
Груша та — дичка, кислиці родить. Тільки й добра, що затінок кружалом на все подвір'я падає.
Микола й Сергійко подавали хмиз, а я вкладав його хрест-навхрест між розлогих гілок.
Грот-марс вийшов хоч куди!
Весною, правда, там оселилися чорногузи. Та поки гніздом користувалися ми.
Я наказував, а хлопці виконували.
Побачивши в кущах дерези худу, з вичовганими боками козу, що дзигою крутилася навколо прикорня, кричав:
— Ліворуч по борту… відстань десять кабельтових — кит!
Мої товариші кидалися до кущів.
Натягнувши тятиву саморобних луків, чи то з рогатки, якою полохають горобців, вони, як і належить китобоям, гарпунили океанського велетня… козу.
Рогата мекала. Прудкіше крутилася, аж поки й зовсім відривалася, перетерши старий налигач. Бігла світ за очі — найчастіше в бережок, на чужі городи, безжально половинячи капусту.
Мати сварилася, розганяла хлопців. А дядько Федос, забачивши це, лише всміхався в руді, схожі на два переспілі колоски вуса.
— Мореплавці, — казав він, — на землі зростають. Дарма, що море далеко від наших країв…
Мені ж здавалось: море поряд, десь за лісами, що темніють ген на видноколі. До нього треба лише дійти. Та моря не було й там.
У цьому я переконався, коли з мамою одного разу їздив у Чорний ліс.
Скільки їхали, все степ та степ — хліба хвилювалися під вітром. А потім такий же нескінченний почався ліс.
Назбирали хмизу, пеньків накорчували та й рушили додому.
Коні бігли підтюпцем. Ішли не кваплячись… Знову припускалися риссю.
Віддавши мені віжки, мама обняла мене за худенькі плечі. Заспівала тихо.
Журлива пісня!
Про чаєчку-небогу, що вивела чаєняток при битій дорозі. І трохи веселішу: про вербу рясну, під якою — незрозуміло чому! — стояла дівка красна.
Потім вона похвалила мене, що я хоч і малий, а не лінькуватий, — праці не цураюся. Он і їй допоміг сьогодні.
Як давно те було… Аж не віриться якось, що тепер я, Гайовий Василь Петрович, — матрос океанського корабля «Буревісник». А дехто навіть Петровичем величає, на прізвисько Солоний — себто бувалий та загартований штормами, — дарма, що я матрос другого класу… Може, й не справжній іще моряк, а все ж — моряк.
Колись матроси другого класу звалися юнгами. На судні вони виконували різні, головним чином підручні роботи: замітали палуби, стежили за каютами та іншими корабельними приміщеннями, допомагали стерновим і впередзорящим. Були на побігеньках у досвідченіших мореплавців, яких гордо величали морськими вовками. Кожен юнга мріяв стати таким же випробуваним штормами; переймав досвід бувалих моряків, старанно вивчав морську справу.
… У порту, звідки я мав вирушати в своє перше далеке плавання, стояла сила-силенна кораблів: зовсім маленькі і велетенські океанські лайнери.
Мене зарахували на «Буревісник».
У книжках, яких я начитався в дитинстві, оповідалось, що капітан — завжди високий, з суворим обличчям чоловік. Таким же грізним змальовували й боцмана — від одного його погляду людину неодмінно мало кидати в холодний піт. Проте, як я швидко переконався, все це здебільшого вигадки. Та все ж немало здивувався, коли хлопці, що раніше за мене прийшли на «Буревісник», показали на невеличкого чоловіка і тихо мовили:
— Капітан…
— Капітан?! — перепитав я.
Ніколи б не повірив! Обличчя його нагадувало місяць уповні, таке було кругле. Присадкуватий, натоптаний, з черевцем, що випирало з-під кітеля, він скидався на діжку, яку я щойно силкувався перекотити з палуби в трюм.
Подібне здивування викликала і зустріч з боцманом. Коли я вперше його побачив, то подумав, що цей сухорлявий чоловік прийшов на судно, щоб провести в дорогу свого внука чи сина, — такий він був зовні непоказний, анічим не схожий на описаного в книжках всевладного господаря палуби.