— Я сама! — обурена запропонованою допомогою, озвалась дівчина.
— Сама чи не сама — мене це не цікавить! — заперечив боцман. — Хлопці нехай пливуть поруч. І всі — за мною! — наказав він. — Робити так, як я. Але тримайтесь на значній відстані.
Він підпірнув під хвилю і поплив геть від рифу, на широке, все в пінявих брижах плесо. Водокруть там, здається, не така шалена. А втім — побачимо…
Ось Андрійович наблизився до чистоводдя. За хвилями з'явилась його голомоза голова. Та нам пливти туди ще ранувато — трохи зачекаємо, поки він «промацає» ті води.
Ми бачимо, як дракон борюкається з течією, намагається пробитися вперед, силкується перебороти натиск води. Даремно! Там водокруть не менша, ніж тут.
Ну що ж, Андрійович без потреби, просто так чортові в пащу не полізе — море він таки перехитрує. Справді, він бере ліворуч, повертає назад.
Там, де боцман пливе, край течії, брижі дрібні й не такі високі — ледь-ледь хлюпочуть.
Андрійович пірнає. Коли з'являється на поверхні, бачимо — відстань між нами збільшилась. Тож течія там тихіша, дракон з нею впорався. Ми всі пливемо до нього.
Але туди теж дістатися важко. Вода зносить убік, тягне назад.
— Пірнай! — радить Окань. — Глибінь морська таїть скарби численні…
Незважаючи на його недоречну велемовність, я все ж роблю так, як він радить, — занурююсь глибше. Підводна течія допомагає просуватися вперед.
Наташа, бачу, пірнає теж.
Так, долаючи опір хвиль, пливемо до боцмана. А він у свою чергу, лавіруючи між скелями і вибираючи, де течія тихіша, прямує до берега.
Раз у раз прибій, налітаючи, піднімає в небо гори води, жбурляє їх на сусідній бар'єрний риф. Вода гримить гарматними залпами. Освітлені сонячним вогнем, міріади бризок утворюють різноколірні райдуги, сліплять очі, згасають, барвисто спалахують знову. А коли водяні гори, перевалившись через кораловий риф, пливуть далі, вони захлюпують і нас. Тоді ми опиняємось внизу, під їхньою рухливою й важкою, мов олово, масою.
Нас немає — всіх поглинула безодня, і море знову безлюдне. Та за якусь мить знову, один за одним, з'являємось на спіненій поверхні.
Купайся все життя, а так, як нині, не накупаєшся. Очі роз'їдає пекуча морська сіль, вода потрапляє в легені, забиває подих — ворогові своєму не побажаєш такої купелі!
— О-ох, не можу більше! — зізнається Окань, як жаба, розчепіривши руки й ноги на воді.
— Ти що? — запитую.
— Сил немає… — не зрозуміти, серйозно чи жартома, каже він.
— Може, йому справді допомогти? — перепитує Наташа.
— А чорт його збагне! — сердито відповідаю. — У нього завжди не так, як у людей, — без витребеньок не дихне!
— Окань, — удруге звертається Наташа, — допомогти?
— Не треба, — ледь ворушачи язиком, каже він.
Е, ні, Василь, видно, таки наковтався води, вибився із сил. Ми з Наташею підпливаємо ближче.
— Давай руку!
Окань простягає руки. Ми тягнемо його вперед.
Очі у Василя померкли, голову він низько понурив… Ось набігла хвиля, хлопець на ній гойднувся, і ми побачили його згаслий погляд. Йому таки погано.
— Васильку, — ласкаво запитує Наташа, — що з тобою?
— Нічого страшного, — тихо відповідає. — Дух забило. — І, завагавшись, пополотнілими губами винувато прошепотів: — Я, пірнаючи, об щось ударився…
Ми оглянули його: трохи вище брови побачили свіжу рану.
Наташа, не роздумуючи, одірвала шмат сорочки.
— Солоний, — звернулась до мене, — допоможи! Треба його негайно перев'язати.
Ми заходилися бинтувати Василеві голову. Течія невблаганно зносила нас від товаришів.
— Ой! — скрикнув Окань, відчувши дотик до рани.
— Потерпи трохи! — заспокоїла дівчина.
Вона вміло наклала пов'язку, і кров зупинилась.
От тобі й море! Не знаєш, що тебе чекає… А Журавка, метрів за сто від нас буксируючи Паганеля і помітивши, як Наташа перев'язує Оканя, вже кричить:
— Що трапилося?
— Все гаразд, — відповів я. — Василь ударився об камінь — у голові дірка.
— Навіть тут жартуєте, — невдоволено озвався старший матрос. — Мало вам біди!
— Які жарти? — щиро обуривсь я. І дещо грайливо додав: — У посудині пробоїна — Оканя взято на буксир.
Журавка лише махнув рукою: базіки, мовляв! Що Солоний, що Окань — обоє рябоє.
Ми гребок за гребком просувалися вперед.
Течія поступово вгомонилась. Віялом в усі кінці розходились від неї широкі, але вже не такі загрозливі хвилі.
Слідом за боцманом, що «намацував» шлях, підпливали ми до низинного берега.