— Погляньте… погляньте!
З того боку протоки огнистими квітками над водою раптом розпукли смолоскипи. Один, два… Їх було четверо, рухливих вогнів, що, розсуваючи пітьму, ближчали й ближчали.
— Друзі нас шукають.
Потім, неначе вітер зірвав і розвіяв їх пелюстки, вогні-квітки згасли. Над островом розкуйовдженими пасмами заклубочився туман. Небо на сході — здавалось, там вогнились тисячі смолоскипів, — спалахнуло, заіскрилось.
Займався світанок.
Розділ дев'ятий
ПОЄДИНОК В ОКЕАНІ
Отже, прісної води ми так і не знайшли. Група боцмана теж повернулася ні з чим. Нас, як і раніше, годували й напували кокосові горіхи. Правда, останнім часом меню наше урізноманітнилось, а стіл поповнився ще одним делікатесом. Це був планктон — виловлені на морській гладіні згустки мікроорганізмів.
Одного разу Паганель звернувся із дещо незвичним проханням:
— Чи не могли б ви, шановні колеги, на кілька годин віддати мені свої тільняшки?
— Ви що, Адаме Варфоломійовичу, замерзли? — здивувався боцман.
— Ні, — відказав природознавець. — Просто я задумав експеримент.
Що лишалось робити? Ми скинули з себе, хто що міг: одні — сорочки й тільняшки, інші — майки, а Окань і я — пробачте! — навіть труси, і віддали Паганелю.
Коли ми з Василем простягали йому своє лахміття, друзі зайшлись веселим сміхом.
— На що тільки не відважишся в ім'я великої мети! — витираючи набіглі сльози, говорив Мотовило.
— Нічого дивного, — розважливо додав Журавка. — Наука вимагає жертв.
Та Паганель мовчки взяв наше спіднє, ніби й не чуючи тих дотепів.
Він, зрозуміли ми, високо оцінив наш вчинок.
— Вельми вдячний! — розчулено мовив. І тут же запропонував: — Будьте моїми асистентами!
— Гаразд.
Погожого дня вранці, захопивши свої лахи та густу капронову сіть, яку Паганель знайшов на березі разом з моєю робою та маскою Мотовила, ми з Оканем і Паганелем подалися на мис.
Ішли, не здогадуючись про його намір.
— Може, він… того, ну, словом… — пошепки мовив Василь, покрутивши пальцем коло скроні. — Від спеки, я чув, таке трапляється.
— Ти що?! — обуривсь я. — Адам Варфоломійович даремно нас не турбував би. Людина він серйозна, і якщо вже щось задумав, напевне цікаве.
Зліва від куреня, трохи далі того місця, де ми після аварії вийшли на берег, височіли одна біля одної дві скелі. Розтуливши і витягнувши в напрямку моря свої увігнуті, серповидні боки, вони, ніби долонями, ловили ними хвилі.
Вода то прибувала, линучи протокою між скель, то знову відкочувалась назад.
— Стривайте! — гукнув природознавець, коли порівнялися з тими долонями-скелями.
Ми зупинились.
— Ось тут і почнемо…
Паганель узяв тільняшки, інший одяг, сіть. Зв'язав усе докупи — так, що утворилась низка торбинок.
— Готово! — проголосив і кинув нам: — А тепер беріться за кінці.
Ми з Василем узяли ті кулі й понесли до скель.
— Подайте кінчик! — звернувсь до мене Адам Варфоломійович.
Я простягнув йому рукав чиєїсь тільняшки. Він узяв і закріпив його за виступ скелі, другий прив'язав до протилежної, таким чином перегородивши між ними прохід.
Зігнуті в кільця та вставлені у труси й тільняшки лозини робили цей риболовецький пристрій схожим на тканку або ж на ятір. Грузила з камінців утримували невід на вису, «перерізаючи» хвилю навпіл.
— Рибку ловитимемо? — поцікавивсь я.
— Чудасія! — неприховано засуджуючи Паганелеву дивакуватість, випалив Окань.
Набігла хвиля. Процідившись крізь тканину, залишила в її торбинках ледь помітний темнуватий наліт. Паганель озвався:
— Дивуєтеся з незвичної риболовлі? — перепитав. — Поясню: дива немає. Ми добуватимемо їжу… До вечора ще далеко, — глянув старий на сонце, — і в табір можна повернутися з багатим уловом.
Так ми почали ловити планктон.
Але не подумайте, буцімто його така сила-силенна, що можна гребти лопатами. Ловили ми по крихітці, година за годиною — до самого вечора.
В куточках саморобних кулів поступово осідала різноманітна живність: мальки риб, слизькі шматочки медуз, черв'ячки, які, до речі, бувають отруйними.
— Усе, що зверху, — неїстівне, а от під ним, — показав на коричневу, гидку масу Паганель, — то — планктон, мікроскопічні рослини й тваринки. Скуштуйте!
Природознавець зачерпнув у жменю тієї гиді, покуштував сам, решту подав мені й Оканю.
Ми добряче-таки зголодніли — ладні б вовка з'їсти, — а все ж цей делікатес нас не приваблював, скоріше викликав огиду.