На борту були два мої вірні супутники — папуга Кара та кіт Мара.
Але — бідні-бідні створіння, і царство їм небесне, чи то ба, морське! — їх ще напередодні поглинула безодня. Я лишився сам-самісінький.
Порятунку немає! Відчуваю: через годину-другу човен піде на дно. Що на мене, нещасного, чекає? Жахлива смерть у пащі акули; в кращому разі прибій винесе на який-небудь кораловий суходіл, де на мене нападуть тубільці або ж розтерзають хижі звірі».
І внизу на аркушику приписка: «Кому до рук потрапить цей лист, нехай — благаю уклінно! — передасть його бабуні в Жмеринку і сповістить, що вона може пишатися своїм онуком: він загинув, як герой, сміливо глянувши смерті в очі».
— Ну, що ти скажеш? — стривожено запитала Наталка. І сама відповіла: — Як мені його шкода, того сміливця! А це його передсмертне послання… Васильку, та це ж сенсація, знахідка віку!!
Я мовчав.
Сенсація віку, бідний-нещасний. Ах, ах! Якби-то все було так, як вона думає. А то ж, — правда, я Наталці про це не зізнався, — мені відомо походження тієї пляшки.
…. Того новорічного вечора на «Буревіснику» було весело й гамірно. Кок та його кухарята на кормовій палубі накривали святкові столи. Гриміла музика, лунали пісні.
Капітан розщедрився, велів розкупорити, — що в плаванні трапляється рідко, — кілька пляшок вина.
Новорічна гулянка тривала до ранку. Я в ній участі не брав — саме стояв на вахті. Пригадую, на капітанський місток опівночі завітав Мотовило. Привітав мене з Новим роком і сказав:
— Слухай, старий, у тебе не знайдеться шматка паперу й ручки?
— Чого ж, є, — відповів я, діставши з шухляди все, що він просив.
От спасибі — виручив! — подякував Мотовило. — Зараз накатаю бабуні душевного листа.
Я ще здивувався: якого листа? Адже з берегом у нас зв'язок лише по радіо. От і наші новорічні поздоровлення випурхнули з-під руки радиста, що, схилившись над ключем, увесь час чаклує в радіорубці.
Радіограму послати додому ще можна, але лист… Шлях «Буревісника» проліг далеко від материків — яка вже тут у біса пошта! І от пляшка із запискою… У мене відразу майнув здогад: це його, Мотовила, робота!
— Ходімо мерщій в табір! — силоміць потягла мене Наталка.
Ми так і не наловили планктону, з порожніми сітями вернулися назад.
Лист викликав і подив, і безліч здогадів. Його жваво обговорювали до пізнього вечора.
— Це ж треба такому трапитись! — не переставав дивуватись Окань. — Хтось із наших співвітчизників просив порятунку.
— От би зв'язатися з портом, щоб дізнатися, хто останнім часом вирушав у одиночне плавання.
— Зробити це буде неважко, тим паче, що зачіпка є, — втрутився в розмову Адам Варфоломійович. — Відважний мореплавець Голопупенко адресує листа бабусі. Отже, ясно, що він із Жмеринки або десь із тих країв.
— Із Жмеринки, кажете? — вислухавши всі наші за і проти, нарешті озвався боцман. — Даю відсікти свою правицю, якщо цей лист не написав хтось із екіпажу «Буревісника». Дурний жарт! — сердито додав він. — Я б тому жмеринському горе-героєві скинув штани та добре всипав, щоб і десятому переповідав, що на морі подібні витребеньки недоречні. От тільки важко дізнатися, хто ж усе-таки додумався до такого глупства: на «Буревіснику» десятки людей, а почерк, як видно, змінено — лист писаний лівою рукою.
Я слухав Андрійовича, і мене ніби хто тягнув за язик — так і хотілося сказати: «Он він, той Голопупенко із Жмеринки!» Та я під заворожуючим і благальним поглядом Мотовила, — скільки ми й говорили, Анатолій не зводив з мене очей, — мовчав.
Допізна затяглася розмова.
Мовби з мішка, посипались різні морські оповідки. Про пошту в пляшках, якою з давнини користувалися мореплавці.
Нас найбільше захопили розповіді боцмана: він знав безліч цікавих історій.
Тоді-то ми й дізналися, що в морях і океанах з кінця в кінець, ніби повноводні ріки, струмують потужні течії. Більшості відомі лише такі, як Куросіо та Гольфстрім. А скільки їх ще є, про які ми навіть не здогадуємось. Ось хоч би і в Тихому океані: Північна та Південна Екваторіальна. Під однією з них, плинучи на стометровій глибині в протилежний бік, несе свої води течія Кромвелла. Є Перуанська, Ель-Ніньо, яку мешканці країни Перу ще називають Агуахе, що означає: приплив. Ойяйо, Антарктична, десятки інших…
Щомиті могутній плин течій переміщує з місця на місце гори води. Ця рухлива вода і стала тією дорогою, по якій з давніх-давен пересувається пляшкова пошта потерпілих моряків.
Ось кілька прикладів — випадки, про які того вечора розповів бувалий моряк.