Я глянув удалечінь. Там кит, ніби ставши на голову, свічкою йшов донизу. Енергійні помахи хвоста залишали на поверхні океану пласкі водокруті.
— У вас є годинник? — перевівши розмову на інше, поцікавився природознавець. — Ви спите, юначе?
— Є… А що?
Замітьте: коли сейвал пірнає, то через якийсь проміжок часу виникають водограї.
Раз, два, три… Велика стрілка годинника спочатку показала вісім, потім — дев'ятнадцять секунд.
— Усе правильно, — підтвердив Паганель. — Цей кит, колего, рухаючись, викидає один, інколи два водограї з інтервалом від чотирьох до двадцяти двох секунд.
— Така точність?
— Атож, хоч звіряй годинник.
— Адаме Варфоломійовичу! — крикнув я. — Он, ондечки залп фонтанів!
Прямо по курсу «Буревісника» то виростав, то знову опадав високий водяний султан.
Від хлопців я наслухався різних оповідей про те, як океанські велетні нападають на човни і трощать їх ущент, а тому квапливо запропонував:
— Слід би повідомити капітана, що перед нами небезпека — стадо китів. Нехай змінить курс.
Паганель розсміявся.
— Ні, шановний, стада немає. То після тривалого перебування під водою випірнув один єдиний кашалот. Він ще довго хвилин десять, може, салютуватиме нашому «Буревіснику».
І Адам Варфоломійович не помилився. Корабель уже минув велетня, а він усе бризкав і бризкав над собою.
Кити, як я довідавсь, непосидющі безпритульні бродяги. В пошуках «пасовиськ» вони кочують з місця на місце: в Південній півкулі весною — на південь, восени — на північ. У Північній мандрівка відбувається навпаки… Там, у полярних районах океанів, на неозорім широкопіллі «колосяться» щедрі врожаї зоопланктону. До тих випасів і пливуть кити.
Коли «Буревісник» перепливав океан, наша і їхні дороги перетнулись. І ось знову зустріч, цього разу в тропічній зоні.
… Кілька днів тому наша «велика родина» заходилась укріплювати табір. Товстим шаром листя ми накривали курені, проривали канави для стоку води.
Мене й Оканя боцман послав заготовляти планктон.
Навпроти скель, коло яких ми завжди ставили сіті, ген за кораловим рифом голубів океанський простір. До острова з нього вела досить простора, вся в пінявих брижах, протока.
Починався шторм, і на воді ряснішало баранців.
Раптом око вихопило з далини незвичне: серед дрібних, зморшкуватих брижів вимальовувалося щось велике й темне. Воно, як перископ підводного човна, висувало з води невеликий косий плавець.
Потім — ми встигли роздивитися велетенську, з плямистим черевом тушу — невідома істота вискочила з води і, важко ляпнувшись на хвилі, кинула довкола широке віяло бризок. Ще і ще! В повітрі блиснули схожі на крила ластівки довгі грудні плавці.
Стрибки повторювались один за одним. «Справжня акробатика!» — замилувались ми.
Веселуна оточили високі з білими цятками плавники. Вигнуті, тонкі, вони скидалися на серпи, і що більше їх ставало, то вище й частіше підскакував морський циркач. Ось він занурився і, випірнувши, лишив далеко позад себе несподіваних шанувальників. Але так було з хвилину не більше. Серпи плавців знову зімкнулись, взявши його в тісне коло. Тепер вже не було сумніву, що то хижаки переслідують беззахисну істоту.
Кільце вужчало й стискалося. Примарним полиском відливали над хвилями зухвало занесені серпи. Ми помітили, як знову й знову хижа зграя нападала на свою жертву, стаючи щораз нахабнішою.
І тоді трапилося таке. Оточена з усіх боків, нещасна істота стрімголов кинулась у протоку між рифами. Вона мчала так швидко, що нападники не могли її наздогнати, і відстань між ними збільшувалась. Вибору у тварини не було: з одного боку — хижаки, з другого — суходіл. Мить — і вода розступилась. Багатометрова жива торпеда вихопилася з хвиль і важко впала на береговий пісок.
Тіло нещасної істоти, причавлене власною вагою до землі, то надималось, то опадало. Нас від неї відділяло лише кілька метрів: неймовірних розмірів голова, тулуб, широченний хвіст — такого ми ще не бачили!
— Солоний, не підходь! — застеріг Окань, помітивши, що я збираюся наблизитись до велетня.
А й справді, ризикувати не треба: варто створінню роззявити пащу — і капут! Ось чому я обачно відступив, а Василеві наказав негайно мчати в табір і про все сповістити друзям.
Незабаром усі були тут.
Першим прибіг Паганель. Уздрівши велетня, як завжди, коли на очі йому потрапляють риби або тварини, незрозуміло кинув латиною:
— Мегаптера нодоза! — І, здогадавшись, що мови тієї ніхто з нас не знає, додав: — Себто, довгорукий кит, інакше — горбач.