— Хлопець ти кмітливий і вже дечого навчився, а тільки в море взяти не можемо. Щоб стати моряком, одного бажання мало: потрібні документики, що пройшов курс навчання.
Після рейсу я спробував одержати матроський сертифікат. Та де там! Той, хто наскоком складав екзамени, знає: путнього з цього нічого не вийде. Члени комісії прискіпуються до кожної дрібниці. Надто вже марудна сигнальна справа: російська семафорна і телеграфна азбука. Усе те захопливе, чим маримо змалку, обертається на сувору прозу, об яку розбиваються наші заповітні мрії.
На семафорній азбуці я й погорів. І тепер, найнявши кімнату в Зеленому кутку — затишному передмісті, яке розкинулось біля самого океану, біля підніжжя крутих сопок, зубрив морську науку.
За цим заняттям мене й застали хлопці.
На простирадлі, яким я завішував вікно, Лисогурський накреслив уявний хрест. За Міжнародним зібранням сигналів це означало: «Припиніть роботу і слідкуйте за моїми сигналами!» Він заходився жестикулювати руками. Я ледве встигав стежити за його рухами.
Ліву руку Микола підняв трохи вгору, праву зігнув у лікті; потім праву опустив, піднімаючи ліву. Усе складало фразу. «Які моря ви перепливали?!» Я відповів:
— Чорне, Біле і половину Берінгового.
— Правильно! — схвально кивнув головою Лисогурський, не перестаючи жестикулювати.
Тепер я вже з олівцем у руці записував його сигнали: «ЯБ НШЕНТОЮ ХД ЖЮУТ ДБХИ ЕНТТЖХАО».
Звичайною мовою ця шифровка звучала так: «Який вантаж перевозите?»
— Який?! — перепитав «екзаменатор».
— Будь ласка, — відповів я. — Ананаси, банани, приморський «сучок» і скипидар для особистих потреб Лисогурського.
Хлопці весело розсміялися, а я зрадів. Може, й справді освоїв трикляту азбуку? І ми заходилися вечеряти.
А тепер Микола майнув на судно, Світило збирається теж. Я лишаюсь один.
Щасливці! У них все визначено і ясно. Той морячить, цей твердо стоїть на землі — хату збудував, одружився. Лише я ні в морі, ні на суходолі. Як мовиться: від одного берега відчалив, а до іншого не пришвартувався. Мені невідомо, скільки отак сидіти в цьому закутті. І взагалі, мені поки що не зрозуміло, що на мене чекає.
А втім, коли з кимось розлучаєшся чи когось проводжаєш, завжди сумно — ніби ти в осінньому гаю, з якого облетіло останнє листя.
Розділ третій
ДВА КАПІТАНИ
Я збиравсь уже виходити з хати, коли в двері хтось постукав. Принесли вранішню пошту. Листоноша простяг квитанцію:
— Розпишись!
Хоч підпису в радіограмі не було, та я зрозумів: вона від Лисогурського. Його стиль — серйозність і пустощі.
Якось він Світилу надіслав таке: «Вітаю з народженням близнюків. Ельвіра».
Яка Ельвіра і які близнюки, відомо було лише Миколі.
Нині він повідомляв, що в бананово-лимоннім Сінгапурі, куди завітала його флотилія, «потрібних мавп з породи кунду немає». Дістати їх можна, писав Лисогурський, в Кенії, що він і зробить, повертаючись з рейсу.
Звичайно, про цих мавп я і гадки не мав, тим паче мови не було, щоб він їх мені привозив. Його чергова витівка! Та в тій же радіограмі говорилося: «Не хнюп носа, старий! Іди на абордаж. Раджу звернутися до Федоровича».
Капітан першого рангу Костянтин Федорович, з яким ми ходили вивчати Куросіо, через хворобу списався з судна і тепер працював у пароплавстві. На судні він був капітан-наставником. Є така посада. Людина, що бездоганно знає судоводіння, з великим морським досвідом, передає знання молодшим, навіть капітанам.
Той молодий капітан, що командував нашим кораблем, чоловік неспокійний, галасливий. Він був всюдисущим. Крім містка, його бачили в машинному відділенні, в синоптичній, а то й на камбузі, схиленим над казанами. Голос лящав з усіх суднових гучномовців — капітан командував.
— Метушиться, — знаюче мовив боцман. — Як півник, у якого не зміцнів голос.
Він, боцман, на флоті з дитинства, не одного капітана пережив і, отже, дещо таке відає, чого не розуміємо ми.
Федорович жив у сусідній з матросами каюті, без претензій на розкіш чи винятковість, як того вимагала його посада. І здавалося, що він не працює, як працював його молодший, завжди заклопотаний колега, відчужений од житейських дрібниць, а бавиться. І риболовлею Федорович захоплювався, і з матросиками «баланду травив».
Одначе була у ньому якась прихована сила — глибінь, що повагу й обожнювання викликала. Бо в людині, мабуть, шанується не так набуте досвідом — вміння з часом приходить до кожного, — як людяність і душевна щедрість, з якою вони роздаються іншим.