Майже півметрової довжини, вони були важкі й непіддатливі, щораз намагалися вислизнути з рук. Один із них, коли я намацував його в норі, таки щипонув мене за палець. Та я, пересиливши біль, все ж його не випустив.
— Ага, піймався, капосний! — зловтішно примовляв, розглядаючи розчепірені клешні лангуста.
— Одного хвоста вистачить, щоб досхочу наїстись, — відзначив Журавка.
— Та ще аби холодне пиво…
Але що ж із ними робити, з сирими? їсти їх так не будеш.
Володя Журавка запропонував:
— Біжи, Мотовило, в кущі, знайди сухостою. Не мені тебе вчити, як видобувати вогонь.
Коли на піску повзало з десяток спійманих лангустів і палахкотів огонь, Володя Журавка заходився оглядати коралові брили, що валялися по всьому узбережжю. Ми знали: старший матрос камінчиками просто так цікавитись не буде — він щось та задумав. І незабаром Журавка гукнув:
— Солоний, іди з Оканем сюди!
Ми підійшли і побачили завбільшки як невеликий казан мушлю тридакни.
— Беріть! — наказав старший.
Окань і я схопили ту стулку й понесли до багаття.
— Ну й казан! — захоплено вигукнула Наташа. — Юшкою, звареною в ньому, можна нагодувати увесь екіпаж «Буревісника».
— А поки що від пуза наїмося ми, — подав голос Мотовило, підкидаючи в багаття дрова.
Потім, за наказом Журавки, тим казаном зачерпнули морської води. Поставили на триногу — розкарякуватий камінь, вигребти з-під нього пісок.
— Тепер можна й варити.
— Давай, Мотовило, розкочегарюй! Незабаром вода в «казані» булькала.
Наташа кинула в неї жмуток якоїсь трави, через кілька хвилин — лангустів.
Лапате, як лопушиння, гілля острівного — щоправда, неродючого — банана замінило нам скатертину. Замість стола — плаский майданчик узбережжя.
Ми ніколи ще не їли такого смачного м'яса. Лангусти, солодкуваті й соковиті, нагадували м'ясо раків, хіба що трохи твердіше — от і вся різниця. Морська вода додала тому делікатесу ледь солонуватого смаку, а Наташина травиця — духмяних пахощів. Їж — за вуха не відтягнеш!
Оканя з кількома лангустами ми послали до боцмана, самі ж вирішили попірнати.
Ми навіть не сподівалися, що цього разу нам так пощастить і ми натрапимо в океані на цікаву знахідку…
Ще кілька днів тому зі сходу — десь, мабуть, відлютував шторм — набігали круті хвилі, так звані мертві брижі.
До тієї частини острова, де стоять наші курені, вони не доходили, розбиваючись об довгий кораловий мис, що, висунувшись в океан, захищав бухту й берег від південно-східних вітрів.
Але тут, видно, штормило неабияк: лінія прибою — вилинялі на сонці камінці й черепашки — простяглася за десятки метрів від берега, попід самими хащами.
Океан вгомонився, притих. Лагідно й ширококрило повівав над ним пасат.
І все ж пірнати в цих місцях, біля берега, звернутого до океану, небезпечно. По-перше, це навітряний бік острова, біля якого, як твердить боцман, значні глибини, а отже, розгулюють акули; по-друге, ми не знали, чи є тут течії і куди вони спрямовані.
Звичайно, лізти у воду, не знаючи місцевості, ризиковано, а то й просто глупство. Тому ми обігнули мис — південну окраїну Кілі-Кілі — і вийшли на берег, до внутрішньої лагуни.
Як я вже казав, усі острівці в атолі роз'єднані протоками, що ведуть з океану в лагуну. І хоч лагуна мирно й непорушно синіє під захистом довколишніх острівців і нагадує затишне лісове озеро, все ж у неї з океану проникає вода. Через вириті природою в кораловому кільці атола канали її наганяє вітер і прибій.
Протоки ті здебільшого глибокі, вільні од коралового нашарування, але є й такі, що, як сказав би Мотовило, старій жабі по коліна. Ніби степові вибалки бур'яном, поросли вони живими коралами.
Я одного разу гортав лоцію Тихого океану. В ній, пригадую, застерігалось, що без тубільних провідників, які добре знають підходи до островів, мореплавці повинні користуватися протоками з великою обережністю — можна сісти на рифи.
Ось така неглибока протока лежала і між Кілі-Кілі та сусіднім з ним пласким острівцем.
Ми поклали під тінистим деревом пожитки, захопили знайдені Паганелем маски і подалися до води.
Першим у лагуну, на наш подив, кинувся Мотовило. Я сказав «на подив», бо від природи Анатолій боягуз — кроку не ступне, якщо це небезпечно. А тут, на тобі, не розібравшись, що й до чого, скочив у воду.
Часто його вчинки, помітив я, розраховані на зовнішній ефект. Він, так би мовити, мастак напускати туману або, висловлюючись мовою боцмана, майстер «суричити мозок».