От і зараз — пірнув, баламут, і, щоб здивувати чи навіть викликати наше занепокоєння про свою персону, кілька хвилин не випливав на поверхню.
— Чи не скоїлось, бува, лиха? — першою стривожилась Наташа, пильно вдивляючись туди, де над Мотовилом колами розійшлась вода.
Ми теж, затамувавши подих, з острахом дивилися на притихле плесо. Але Мотовила там не було.
— Він що — гратися з нами надумав, цей пришелепуватий! — втративши терпіння, вигукнув Журавка. І, не діждавшись, поки той випливе, надів маску, пірнув, аби роздивитися, що ж там, під водою, трапилось.
Тієї миті, коли Журавка виткнувся з води, за сусідньою скелею майнула голова Мотовила.
Ну й штукар! Проплив під водою і сховався за камінням. Хоч я й сам люблю жарти, але… Тепер я цілком погоджуюсь із боцманом, який говорить, що море, мовляв, консервує людину, тобто якщо тривалий час буваєш у плаванні, то до берега повертаєшся таким, як і був раніше, — ніщо в тобі не міняється і не додається нічого. Новонароджений та й годі! «Але коли змалку в Мотовила в голові було лише дві звивини та й ті, мабуть, прямі, то їх, звісно, не побільшає!» — думав я про нього, обурений, як і решта товаришів, тією легковажною витівкою.
— Ти, Мотовило, егоїст, і на інших тобі наплювати! — кинула йому гнівно Наташа.
Паганель, розхвильований, блідий, втрутився теж.
— Від вас, шановний Анатолію Саврадимовичу, такого не чекав, — приклавши руку до серця, мовив він.
— Каюсь! — з легковажною посмішкою на устах вигукнув Анатолій.
— З тебе — як з гуски вода! — зауважив я.
Лише наш старший мовчав, міцно зціпивши зуби. Потім він сердито процідив:
— Поки ми тут, у воду більше не полізеш. Баста! Віддай маску і йди до речей.
«Ось так, голубе! — подумав я. — Піймав облизня, бо ж дисципліна є дисципліна. І, хоч ми й опинились на безлюдному острові, ніхто з нас, крім хіба що Мотовила, не збирається її порушувати. Ми здружились, а дисципліна нас спаяла воєдино».
Ось цей, дарма що малий, колектив і поставив зарозумілого матросика на місце. Осуд був загальний, і Мотовило, понуривши голову, знехотя побрів геть від лагуни.
— Ну, то як — пірнаємо всі чи лише ті, в кого є маска? — поцікавилась Наташа.
— Краще, звичайно, навперемінки і з маскою, — відповів Журавка. — Хто перший? — звернувся він до нас.
— Я! — неначе школярка, підняла руку Наташа.
— І я — теж! — вихопивсь я.
— Гаразд, ви пірнайте зараз, а ми з Адамом Варфоломійовичем потім, — погодився старший.
— Ходімо, Солоний! — взяла мене за руку Наташа.
Відколи ми на острові, вона засмагла, тіло її відливає бронзою. Струнка, сильна, Наташа нагадує спортсменку. Слід сказати: не було жодного дня, щоб вона на лужку, неподалік від свого персонального бунгало, не виконувала вправ, не бігала узбережжям, а потім не йшла купатись.
— Я не вірю, що не можна себе змусити постійно займатися фізкультурою, — на наші нарікання, що буцімто лінощі заважають робити фіззарядку, відказувала Наташа.
— Бракує сили волі, — жартома відповідали ми, впевнені потай, що тієї сили у кожного з нас — через край.
— Може, й бракує, — розважливо погоджувалась дівчина. — От тільки невтямки, чого ви зветеся моряками далекого плавання…
Критика — нищівна! І ми таки Наташу послухали: щоразу день починали з комплексу спортивних вправ. Навіть Мотовило позбувся зайвої ваги. Ну, а я став ще жилавішим.
Ми зараз удвох простували берегом.
Без хвастощів скажу: аби хто чужий цієї миті побачив нас, то неодмінно подумав би, що йдуть спортсмени, — такі ми були підтягнуті й стрункі.
Ремінець маски, який Мотовило підігнав до своєї кавунячої голови, для мене виявився слабким, тому маска спадала аж на шию. Минуло кілька хвилин, поки я його вкоротив. Тепер начебто гаразд. Маска щільно прилипла до обличчя, сховавши за прозоре скло мій ніс і очі. Щоб скельце під час занурення не спітніло, я зняв маску і, як учив Журавка, трохи на нього поплював, розтер слину, потім сполоснув водою. Аквалангів у нас, на жаль, немає — залишились на «Буревіснику». Разом з іншими пожитками потонули і металеві трубки, через які, піднімаючись з глибини, можна дихати. Але пристрасний підводник та й взагалі майстер — золоті руки Володя Журавка придумав інше. Він зрізав у джунглях молоду бамбучину, розпарив її у казанку з тридакни і загнув. З кокосового горіха вирізав загубник — трубка готова!
— Щось довго ти, Васильку, — нетерпляче озвалась Наташа, — вовтузишся.
— Уже! — востаннє поправляючи маску, відповів я.
Ми весело кинулись у воду. Та… це вже доведено життям: ніколи нічого не слід робити, нехтуючи вивіреним і випробуваним на практиці правилом. Бо вигадка все одно обернеться злом.