Поросла барвінком стежка, росянисто забризкуючи ноги, кожного з нас вивела у широкий світ. Тож, де б не блукали, які б моря не голубіли перед очима, — завжди і всюди любімо рідну землю, бо вона наша опора, світоч віри й надії!
Так думав я, звідусюди оточений океаном, стоячи на останній, іще не затопленій п'яді суходолу. Ця думка сама по собі на мить неждано випірнула із закутків підсвідомості — немарно кажуть: у хвилину крайньої скрути (а ми знали, що нас чекає тяжке випробування, може, навіть загибель) перед внутрішнім зором раптом постає найдорожче.
Цим найдорожчим, чим я марив і снив, була для мене земля.
Вітер перейшов у бурю. Його крила туго лопотіли над верхівками пальм.
Кожне острівне дерево, помітив я перед штормом, було нахилене в бік океану. Одного разу боцман розповів нам легенду, за якою виходило, що у пальми злий чаклун обернув, розлучивши їх з коханими, юних полінезійок.
Далеко в океан загнала буря човни-катамарани молодих полінезійських рибалок. Та ще й досі, ставши край води, виглядають їх з далини дівчата…
Гарна легенда! Але ми зараз бачили, як голови тих красунь повернулися в протилежний бік — до острова. І ще ми розуміли: коли вже пальми гнуться й тріщать од вітровію — бути біді. На низинних коралових атолах урагани часто нищать все дощенту.
Кілі-Кілі, як і сотні інших пологих суходолів, теж нічим не захищений від грізної стихії. А що це був ураган, ми знали напевне. Тому непокоїло єдине: як врятуватися?
Од вітру та зливи нас ще сяк-так уберігав порослий на пагорбі гайок. Гірше — та що там гірше: катастрофічно! — якщо хвилі захлюпнуть острів. А таке могло статися щомиті, бо урагани завжди піднімають хвилю в кілька метрів заввишки, якій заіграшки затопити острів.
Навіть загартований, випробуваний штормами сміливець, знаючи це, може занепасти духом. А серед нас же — новачки на морі та ще й до того дівчина. Ось тут і помізкуй!
Ми стояли, притиснувшись один до одного, під високою, що розгойдувалась, як корабельна щогла, пальмою. І земля, по якій перекочувались хвилі, здавалась палубою: ходила ходором, тікала з-під ніг.
Вітер шматував наш і без того подертий одяг, перетворював його на лахміття.
Обхопивши руками слизький пальмовий стовбур, Мотовило з переляку тремтів, як осиковий листок. Очі заплющені, щелепи нервово клацають.
— К-кі-нець! — ледь вичавив він крізь зціплені зуби.
— Чого ти знову панікуєш? — відказав Журавка. — Двом смертям не бути, одної не минути.
«Воно-то так, — подумав я. — А все ж померти страшно. Коли смерть навшпиньки приходить до знесиленого, вимученого хворобою, вона, може, й не страшна». Пам'ятаю, мій дідусь довго пролежав хворий. Він так висох, що лишилася шкіра та кістки.
— Іди-но, синку, сюди, — покликав мене кволо.
Я наблизився до ліжка, як завжди, підносячи кухлик з водою.
— Любив я жити… дуже любив, — прошепотіли дідусеві перешерхлі губи. — І ти затям: боротись за це треба до останнього подиху. Та мені, синку, смерть зараз легша буде, ніж життя…
Я знав, що знеболюючі уколи вже не допомагають. Дідусь мучився, благав порятунку. І все ж видно було: йому не хочеться помирати. Він уперто боровся з недугою. Бо смерть — це вічне забуття, прірва, з якої ніхто не вертається. А дідусь звик до сонця, до степового вільного вітру.
Скільки він засіяв нив, які сходив дороги! Були і весни, й похмурі лихоліття, радість і скорбота — все те, з чого зіткане людське життя.
Ні, так просто, без бою здаватися не можна! Тим паче, якщо ти повен сил, здоровий. Нехай собі недорікуватий Мотовило кричить: «Кінець!» — я ще поборюсь!
— Нічого, друзі, — заспокійливо мовив боцман, — щось придумаємо…
Він стояв, ще немічний, знесилений хворобою, обійнявши за плечі Наташу й Паганеля.
А мій тезко, Василь Окань, — я навіть не чекав від нього такої розважливості! — вихопився, запропонував:
— Андрійовичу, трохи ліворуч, за гаєм, я сьогодні угледів крислате дерево. На нього легко вилізти. Може, підемо?
— Про це я думав теж — аби видряпатися на якесь дерево, — відповів боцман. — Про пальму нічого й говорити — стовбур її без сучків і зарубок, слизький. А от те, про що говориш ти, може, й згодиться.
У темряві, при світлі блискавок, навпомацки заходились ми пробиратися до того побаченого Оканем ще вдень дерева.