І пішов я тоді до Петлюри, бо у мене штанів не було.
Скільки нас отаких біля муру від червоної кулі лягло 20.
(“1 пішов я тоді до Петлюри...”)
Хай Сосюра не виголошував маніфестів на захист свободи творчості, більше того, визнавав і втілював на письмі принцип соціальної заангажованості літератури (невдовзі цілковито сфаль-шований теорією і практикою соцреалізму). Але його лірика в своїй кращій частині народжувалася з духовної свободи художника, його образність мала глибоке інтуїтивно-психологічне підґрунтя, народжувалася свавільним екзистенційним захватом і вже тому вихоплювалася з-під влади інших законів — ідеологічних, — яким дедалі більше підпорядковувалася література (“Плакав вітер і айстри осінні нахилялись до зляканих трав”, “як пахнуть губи снігом талим і сонцем — кучері твої”, — це та багато іншого — передовсім поезія).
Сосюра аж ніяк не замикається у світі особистих, побутових потерпань, а лірично, всім серцем сприймає безмежний розтривожений світ. Його соціальне бачення — гостре, проникливе та й, зрештою, не таке однозначне, яким його представляла офіційна думка впродовж десятиліть. “На рев і регіт індустрії ходою твердою іду”, — писав поет у вірші “Іду” 1926 р. Разом з тим, збентежений ґвалтівними темпами індустріалізації, що насильно відривала людей від землі й новітніми нужда-рями жбурляла їх на маргінеси суспільства, він писав і такі твори, як вірш “Нуждарі”, тільки нині відкритий широкому читачеві 21. 1 це також лірика.
А йому продовжують дорікати за ліризм, виходячи з про-леткультівських уявлень, що все ніжне та особистісне — ретроградне, а гучне й бадьоре — передове. Уповні це виявилося під час літературної дискусії 1925—1928 рр. 22 На жаль, все це виливалося не тільки у вульгарні критичні закиди, а й мало грізні практичні наслідки (згадаймо перше виключення Сосюри з партії, невдовзі відмінене вищою інстанцією 23).
Довірливий і щирий, Сосюра шукає порозуміння з оточенням, естетичними вимогами часу, що невмолимо канонізуються. Він готовий визнати власні “помилки” аж до крайніх меж — до відмови від власної поетики. Фактами цих тяжких терзань є вірш “Вечірні вулиці” 1928 р., де складається данина індустріалізації, і вірш “Майстерня” 1932 р. з його страхітливим апофеозом знеособлених шерег, затоптуванням власного “я”, запереченням, ба навіть моторошним висміюванням чуттєвих злетів і мрій.
Але такі поступки вульгарній думці полегшити ситуацію не могли. По-перше, тому що взагалі зректися ліризму як власного мистецького єства Сосюра не міг. По-друге, відторгнення його з літпроцесу мало свою жорстку позаособистісну логіку. Надходили 30-ті роки — доба тоталітарної ідеології, яка потребувала і формувала безсловесного виконавця. Вільна, окрилена особистість ставала не тільки зайвою, а й антагоністичною радянській системі. В тому й драма тогочасної лірики (загалом мистецтва!), що вона у кращій своїй частині продовжувала утверджувати цінність особистості, тоді як комуністична ідеологія потребувала знецінення її до рівня легко замінимого “гвинтика”. Ця драма надірвала не один чистий голос — від геніального П. Тичини до не позбавленого здібностей П. Усенка.
Сосюра, котрий висвітив духовні обрії вільної людини в їх нікому не підвладному безмежжі, “вибився з хору”. Лірика, в якій поет “опускався” до радості й смутку землянина, тоді як життя цього землянина вже переставало йому належати і владною рукою жбурлялося на дно індустріальних котлованів, — така лірика суперечила духові доби. І цей антагонізм не могли зняти жодні втечі поета від самого себе, бо, вдаючись до них, він перетворювався з художника на ілюстратора. Останній міг сподіватися на замирення з суспільною реальністю, художник — ніколи. Художник лишався в опозиції.
Виходять збірки віршів “Золоті шуліки” (1927), “Коли зацвітуть акації”, “Де шахти на горі” (обидві 1928 р.), сповнені погідних настроїв і снаги творчого діяння, народжуються такі прекрасні ліричні мініатюри, як “Падають сніжинки лагідно і млисто”, “Білі акації будуть цвісти”, “Тебе любив — як вітер небо” та ін. Місто людей (а не тільки виробничих ритмів і процесів) з усіма своїми барвами, звуками, заклопотаним не-хаотичним рухом увіходить у лірику Сосюри, аби здобути в ній довге життя. Більше того, 1927 р. поет пише вірнопіддану соці-ально-політичну інвективу “Відповідь”, у 1928—1929 рр. — поеми “Вчителька”, “Поет”, ба навіть “ДПУ” і художньо найпомітнішу з-поміж них — “Заводянка”. Все говорить про те, що він начебто здолав “непівський” психологічний розлад, зробив свій політичний вибір і як лірик намагається зануритися в мирний будень України. Це почасти помічає і розуміє критика, вбачаючи в Сосюрі провідного майстра ліричного жанру24. Однак на терезах політичної кон’юнктури фахова думка важить небагато. Закиди в бік Сосюри суворішають, атмосфера безкінечних зауважень і повчань (аж до перевиховування поета при заводському верстаті 1931 р.! 25) ввергає його в стан нової, глибокої і затяжної кризи. Гіркі передчуття і відчайні настрої поета найповніше відбиваються в збірці “Серце” 1931 р., зокрема у вірші, що дав їй назву. До проблем громадсько-літературних долучаються особисті, дається взнаки вельми непоміркований спосіб життя, великої психологічної травми завдають Сосюрі жахливі картини голодомору 1932—1933 рр. У 1934 р. Сосюра потрапляє до психіатричної лікарні. Можливо, це й справді рятує його від страшнішого з огляду на розв’язаний у країні терор 26. Того ж року поета виключають із партії — лише 1940 р. після його відчайдушного листа до Сталіна, якому він щиро вірив, зі словами “Отец, спаси меня!” поета поновлять у лавах ВКП(б) (читайте — “дозволять жити далі”) 27.
20
Вірш цитується в первісній своїй редакції, що автор доводить у праці: Володимир Сосюра. — К.: Дніпро, 1990.
22
Окрім згаданої вище статті Я. Савченка див.:
24
Див.:
26
Таку думку обґрунтовує О. І. Микитенко у статті “Друзі чи супротивники?” // Київ. — 1990. — № 2.