У ці кризові роки Сосюра майже не пише, а займається поетичними перекладами. Аби переконатися, наскільки талановито — досить перечитати “Демона” М. Лєрмонтова в його художньому відданні. Декотра стильова одноманітність, зумовлена органічністю й цілісністю його поетичного мислення, від невтаємниченого ока приховує іншого Сосюру — блискучого версифікатора й стиліста, майстра, що досконало володів можливостями слова.
1936 р. В. Сосюру повертають в ряди членів Спілки радянських письменників (виключення з партії автоматично викреслило його і з одержавленої творчої організації). Наступного, 1937 р., він одержує змогу переїхати з родиною до нової столиці України — Києва, удостоюється ордена “Знак пошани”. Все говорить про те, що влада визнала за краще зберегти без-хитрісного “поета робітничої рані”, якого знав і любив увесь народ.
У припливі нових сил і надій В. Сосюра повертається до роботи. Сумного для країни 1937 р. виходить збірка “Нові поезії”, яка показує, що і у важку пору муза ні-ні та й‘зазирала до поета, лишаючи такі свої щемні знаки, як “Айстра” (1934) або “Хвилі” (1934). Побитий, травмований Сосюра у зводинах із часом вийшов переможцем, остаточно утвердився на позиціях особистісного ліризму, щоб ніколи більше не зрікатися себе:
Сонце впало птицею за гори, зоревіє сурми дальній спів.
Я такий же лірик, як і вчора, в золотому шумі вечорів.
(“В саду”, 1935)
Умовою цього було виконання соцзамовлення — кон’юнктурно-декларативних текстів на взірець “Пісні про Ворошило-ва” (1937), які легко й у великій кількості виходили з-під пера Сосюри. Але в кращій і справді художній частині “Нові поезії”, особливо ж збірка “Люблю” (1939), означили новий етап його творчості — пору художньої зрілості, врівноваженої і тонкої стилістики письма. В усій повноті розкривається рідкісний живописний талант майстра, котрий звичайний пейзаж уміє зробити чуттєво незглибимим:
Облітають квіти, обриває вітер пелюстки печальні в синій тишині.
По садах пустинних іде гордовито осінь жовтокоса на баскім коні.
В далечінь холодну без жалю за літом синьоока осінь їде навмання.
В’яне все навколо; де пройдуть копита, золоті копита чорного коня.
Облітають квіти, обриває вітер пелюстки печальні й розкида кругом.
Скрізь якась покора в тишині розлита, і берізка гола мерзне за вікном.
(“Осінь”, 1938)
Романсові перебори — в розумінні і мелодраматичних над-мірів, і музичного ключа — зникають з поетичної тканини вірша Сосюри, лишаючись хіба що десь в основах облюбованого образного ряду. Це й специфічйо сосюринська колористика (“синій”, “золотий”, “багряний”), і неодмінне сполучення різних планів (далекі зорі й опале листя, що шарудить під ногами, жовтогарячий вересневий гай і одна срібна павутинка бабиного літа). Але все це позбувається ранньомодерністської екзальтованості і висаджується на ґрунт “доброго реалізму й прозорої ясності спостережень” 28. Бо винятковою для Сосюри є звичайна, ні, — незвичайна! — земна краса, сповнена невичерпного смислу. “Мятежний” вигнанець і “печерний хлопчик” обіймає світ поглядом зрілого мужа.