Одним із ліричних шедеврів цього періоду є вірш “В тиші алей” (1936). Немає розтерзаних, часто істеричних трьох крапок, раптових вигуків і такого ж раптового заніміння на випадкових деталях — жодних сентиментів! Дихання цієї лірики спокійне, врівноважене, лінії малюнку ясні й завершені:
В тиші алей вальсує вітер.
На цвіт жоржини і вербен холодне злото ронить клен.
Надходить осінь соковита.
Поет дійшов згоди — зі світом, із собою. 1, крім нього, це нікого не обходить — вища незалежність Художника заявила про себе досконалістю поетичного живопису.
Збірка “Люблю” — це горіння великого серця, якому відомі всі відтінки і радості, і смутку. Такі поезії, як “Люблю”, “Васильки”, “Чекання”, належать до золотого фонду слов’янської лірики XX ст. Скажімо, у вірші “Чекання” Сосюра не розповідає про неспокій героя, а дає єдину і геніальну з художньої точки зору ознаку його стану. Таке напруження охопило ліричного персонажа, таке збентеження, що чуть йому вже саме дихання землі, млосний звук її плодоносіння: “Тихо. В повітрі — ні руху. Слів де для пісні знайду? Падають тепло і глухо яблука в нашім саду”.
Така, здавалося б, проста образна пластика (проста, бо точна!) є результатом талановитої роботи по вигортанню зайвини із предметної картини світу, свідченням абсолютного художнього слуху. Лишається тільки те, що є продовженням людського переживання, не нав’язаним навколишньому, а впізнаним у ньому. Як, приміром, передчуття весняного пробудження, що низько стелиться весняними просторами, черкаючи вологими крильми по холодних обріях: “1 нечутно лине довга ніч зимова, довга ніч зимова, чорнокрилий птах!”
Дедалі ширше і вдумливіше звертається Сосюра до традицій українського фольклору. Це й прямі ремінісценції до відомих пісень (вірш “Сині трави”, 1938), і оригінальні образи, зіперті на поетику художнього паралелізму, запитання-звернен-ня до читача, наспівна ритмомелодика. Наприкінці 30-х років поет ніби вперше заглиблюється в океан народної пісні і думи, коли зважити, що напочатку в його ліриці переважали романсові мотиви і більш близькі в часі маршові ритми “переходової доби”. Не обходиться тут і без прямої стилізації, яка, на щастя, лишається винятком, а не правилом.
1940 р. Сосюра завершує своє найбільше ліро-епічне полотно — роман у віршах “Червоногвардієць”, де знову оживає революційне минуле. В широку оповідь вплітаються численні мотиви з життя родини поета, його товаришів і друзів, описи військових баталій та окремі ліричні теми. Багато уваги приділено літам раннього дитинства, дійсній чи дофантазованій генеалогії автора, його вихованню й першим літературним спробам, а головне — незабутнім буремним подіям зламу перших десятиліть. “Червоногвардієць” увібрав усе те, що складає автобіографічну основу творчості Сосюри 20-х років, той її життєписний струмінь, до якого митець раз по раз повертатиметься й пізніше. Твір має відкриту композицію: розповідь ведеться то від першої, то від третьої особи, автор втручається в неї, уточнює і доповнює сповідь героя-юнака з позицій своїх сорока років. Роман (у першому виданні названий поемою), до якого Сосюра включив навіть окремі розділи поеми “Заводян-кл”, є своєрідним підсумком художньої розробки власних проблемно-тематичних обширів: дореволюційна Донеччина, боротьба й кохання в якомусь магічному своєму поєднанні, гостре переживання миті і сповнений надії порив за видимі грані часу.
Останні передвоєнні книги (“Журавлі прилетіли”, “Крізь вітри і роки” — 1940 р.) виповнюються мотивами виняткової любові до жінки (“Марії”), до природи (“Я квітку не можу зірвати...”), до всього того великого й дорогого, що зветься Вітчизною. Це й захоплення самою здатністю людини відчувати, потрясатися — не прямо, але явно піднесене Сосюрою над здатністю раціонального глузду (“Ти спиш, а я заснуть не можу...”).
Естетичне кредо поета, живлене ідеєю віталізму й духовного горіння, дістає прямого виразу у вірші “Любіть і боріться за щастя безкрає” 1940 р. Поет глибше починає розуміти й самого себе, ті первісні сили, що вели й ведуть його крізь усі випробовування, були і завжди будуть потрібні людям (“Краю мій!”, 1940). Людина покликана перейматися сущим і бентежитися — в тому її життя, шлях до вічності й свободи. Небуттям є тільки духовна німота, а тому фізична смерть утрачає свій абсолютний трагізм. Проминання — річ печальна, однак і воно також є життям. Через усвідомлення цього жура за молодістю, що не раз озивалася у віршах Сосюри драматичним зойком, перестає бути нестерпно болісною і надривною. Як у вірші “Вершник” 1940 р., де не чути ні панічного страху, ні відчаю, ні жаского передчуття тліну, а є тільки спокій спостереження, прикута до круговороту сущого увага, бо душа людини — нетлінна. Цілком очевидно й те, що це останнє не має жодного відношення до християнської ідеї: