Маліють дні. Холодними стежками блукає осінь в сумі по садах.
І журавлі прощальними ключами летять у даль... Куриться довгий шлях,
і вершник мчить у брязкоті металу, мов наздогнать весни він хоче дні...
О друже мій! То молодість промчала на золотому дикому коні...
Війна з Німеччиною застає Сосюру в Кисловодську. Він повертається до Києва, в складі письменницьких агітгруп виступає перед населенням. З наближенням фронту до столиці України разом зі Спілкою письменників виїздить до Уфи. Звідти по всіх фронтах розлітається полум’яне слово поета, його чують і на зайнятих фашистами рідних землях: написаний в Башкири* славнозвісний “Лист до земляків” (1941) поширюється листівками по всій Україні: “Я звертаюсь до вас, дорогі земляки-побратими, крізь пожарів злий гук, крізь удари невпинні гармат...”. Цей твір Сосюри був одним із перших в українській радянській поезії війни, де бадьорий заклик до бою змінився щирою і суворою розмовою із співвітчизниками — не безликими шерегами воїнів, а гуртом дорогих особистостей. У громадянську лірику знову поверталася конкретна людина, яка тільки й могла захистити Батьківщину.
Прагнучи бути ближче до вирішальних подій, Сосюра
1942 р. наполягає на переїзді до Москви, де працює в українському радіокомітеті, українському партизанському штабі.
1943 р. ЦК Компартії України задовольняє настійливі домагання поета й направляє його “в розпорядження Політуправ-ління фронтів, які вели бої за Україну” 29. 1943 р. засновується фронтова газета “За честь Батьківщини”, до редакції якої входять А. Головко, А. Малишко, Л. Дмитерко і з якою співпрацює і В. Сосюра. Як військовий кореспондент цієї газети він виїздить у діючі війська, виступає перед воїнами 30.
Два головних мотиви пронизують лірику Сосюри цього періоду (збірки “В годину гніву”, 1942, “Під гул кривавий”, 1942, численні публікації в періодиці). Це — непохитна віра в перемогу народу, неретушований показ біди, яку тяжкими офірами долає і неодмінно здолає народ (“Ворожий зір покриє тьмою...”, “Ми переможемо”, “Забрали все із хати...” та ін.). Це також передбачення того невимовно щасливого майбутнього, яке гряде за останнім переможним залпом, мир і труд, кохання і спокій у колі простого домашнього затишку (“Коли додому я прийду...”, “Коли фіалка синім оком...”). Декому ця друга “нута” здавалася зайвою і несвоєчасною. Навкруги ревіло залізо, а Сосюра, що вмів бути грізним і трибунним, озивався голосом мандрівного співця: “Срібний вітер, даль і день. Я у полоні пісень”, — крізь “гарматний грім-огонь” посилаючи Україні дарунок “бідного серця” (1941).
Поетові дорікали за ліричну розніженість, здавалося, таку недоречну в “годину гніву” (спершу ця назва мислилася автором ширшою — “В годину гніву і печалі”, але від другої її час-гини він зрештою відмовився 31. Подібну реакцію, до речі, викликала й “Мандрівка в молодість” М. Рильського (1942— 1944), на тривалий час віднесена до “хибних” і маловартісних творів. Але тим, хто замерзав в окопах і задихався в димах можарищ, хто щодня бачив смерть, ця поетика щастя, пафос п ормального життя насправді були вкрай необхідними -й дорогими. Як світло в кінці тунелю, як свідомість того, навіщо він зводиться під кулі, що боронить 32:
І тиха вулиця, що нею не раз я йшов, — моя весна, — спахне в ранковому інеї, й — шибки знайомого вікна...
Це там пісні складав я милій про синь закоханих очей.
І чорний кіт в манишці білій мене зустріне край дверей.
Цей висвітлений в пожежах 1941 р. образ звичайного земного щастя, яке ще вчора чи хто й помічав і яке нині гріє спомином серця, мав могутній гуманістичний сенс, даруючи воїнові гостре відчуття того, що він захищає.
У широкому сенсі ці два мотиви є гранями однієї теми: боротьби й перемоги добра над злом, освітлених пафосом високого гуманізму: “Щоб війну війною вбити, ми на землю цю прийшли”. Звідси — первинна моральна вищість ліричного героя Сосюри над ворогом, джерело оптимізму його воєнної лірики.
В період війни Сосюра пише поему “Олег Кошовий”, вельми високо оцінену критикою 33 і не включену до десятитом-ника через цілком слушну корекцію цієї оцінки наступним часом. І навпаки, поема “Мій син” (1942—1944, у першому газетному виданні має назву “Син”) 34 наражається на відчутну й тривалу критику 35. Річ у тім, що піднесена загальнонародним рушенням література війни і передовсім поезія висвітила реальну, конкретну особистість і саме тим перехилилася через естетичні провали наступних по війні років аж у наш час. Вона
32
Це потверджує і стаття Л. Новиченка “Гул прибуваючих сил” // Літ. газета. — 1944. — 1 трав.