була зігріта гуманізмом і явила ту людину — і вольову, і безвольну, — яка несла на своїх плечах тягар війни. І стогнучи, і плачучи, і розгрішуючись перед близькими й далекими — а таки несла!
Глибоко особистісна поема “Мій син” (включена до всіх •солідних видань творів Сосюри) тим і цікава, що показала велику драму війни як множину особистих трагедій і втрат. У нечастому для себе діалектичному натхненні Сосюра сягнув тієї грані, де окреме коригується загальним, де власні почуття і вчинки “знімаються” свідомістю суспільства, волею і духом народу, освоюються його історією, що тільки одна і судить, і виправдовує.
1944 р. поет повертається до Києва, працює на відбудові Хрещатика, пише. “І стало тихо так навколо, мов не було іще ніколи такої тиші на землі”, — так увічнив Сосюра першу хвилину миру в поемі “Огненні дороги” (1947). Та вже за мить озвалися в цій тиші гул моторів і крики заводських гудків, соковитий шум садів — трудовий і духовний ритм відбудови, яким виповнюється лірика Сосяори. Передбачення стало дійсністю (адже й сама назва нової збірки 1947 р. “Щоб сади шуміли” — це рядок із вірша 1941 р. “В цю годину грізну”), яка зроджує у поета піднесені, життєрадісні настрої: “І все, чим марив я, зі мною, і все зі мною, чим я снив”.
“Жита краса”, “срібло рік”, “зелені сни душі” тощо — така образна пластика домінує в його творчості (хоч не обходиться тут і без частих самоповторів, трафаретних пластичних рішень). У поезії Сосюри явно посилюється дидактичний струмінь, що загалом характерне для остаточно сформованого саме в 50-ті роки соцреалістичного канону (“на землі блажен навіки той, хто не тліє, а горить”, — за якесь десятиліття цією неоромантичною за походженням формулою скористається Б. Олійник у вірші “Та не тліть, а горіть!”).
Означені риси ідейно-стильової еволюції яскраво виявилися вже у вірші “Любіть Україну” 1944 р., що на хвилі переможного настрою відразу пішов у світ, був перекладений російською (О. Прокоф’євим, М. Ушаковим) й опублікований у Москві, а 1951 р. став причиною найгостріших звинувачень поета в націоналізмі36. Починаючи від редакційної статті у “Правде” від 2 липня 1951 р. “Проти ідеологічних перекручень в літературі”, наростає каламутна хвиля голобельних виступів, у яких перекреслюється не тільки цей вірш, а й все, написане
Сосюрою 37. Тоталітарний механізм нівеляції особистості, керування криком і страхом, який призупинила війна, знову був приведений у дію. Жодних підстав для такої розправи вірш “Любіть Україну” не давав, а був лише зручним приводом після нагінки “космополітів” розпочати зворотну кампанію залякування тих, котрі окріпли душею і винесли з війни свободу совісті, в тому числі й національної. Необхідна в герці з фашизмом, вона загрожувала нині повернутися проти самої радянської системи, її імперського ідеологічного диктату, а тому й підлягала винищенню.
Ідеєю вірша є любов до батьківщини як моральна основа світогляду. В цьому почутті концентруються і набувають широти всі кращі духовні поривання людини: пошана до минулого, поцінування сущого, повага до інших народів, які мають незаперечне право на такі ж почуття. Справді, як може представник іншого народу повірити в мою повагу до нього та його культури, коли я не люблю і не шаную навіть свій народ, коли моя батьківщина — “там, де мені добре”? Про це й говорив, звертаючись до молоді, поет.
Сосюру знову перестають друкувати, він живе під прямою загрозою арешту, відміненого тільки смертю Сталіна 1953 р. 38 Тоді з’являються нові книги віршів — “За мир” (1953), “На струнах серця” (1955), “Солов’їні далі” (1957). З останньою пов’язуємо початок світлого й завершального періоду творчості
В. Сосюри.
Вільна праця на рідній землі, пісня нестомленої душі, зачарованої красою світу, мелодії умиротвореного віком, та не-згаслого кохання, — всім цим і повниться прозора, як вересневе небо, “осіння” лірика митця. Вона — цілком у руслі повоєнних погідних настроїв, життєрадісних мотивів, виправданих самим фактом так тяжко здобутого миру, перемоги. Однак за порогом 50-х ці тенденції (свідомо підживлювані офіційною думкою, яка хоче бачити в них доказ настання “радянського раю”) знижують рівень внутрішньої конфліктності вірша, його неодмінну драматичну напругу. Багатьох митців (П. Тичину,
36
Хронологічна історія цієї кампанії детально описана в статті В. Коваля “Любіть!” // Літературна Україна. — 1989. — 2 берез.
37
Див.: