А. Малишка, М. Бажана та ін.) це заводить у безвихідь плакатної бадьористості, їхня поетична думка вихолощується. Позначається це й на творчості Сосюри у вигляді десятків декларативних віршів-одноденок. Тим цікавіше, що поет все ж таки знаходить для себе вихід зі штучної сфери соціально-психологічного благополуччя, що дедалі відвертіше перероджується в благополучизм. Безконфліктність його вірша поступово переходить у зовсім іншу естетичну якість — вона набуває смислу високої гармонії людини і світу, неконфліктності поетичної свідомості і реальної дійсності, її первісного все-прийняття, яке завжди живило творчість поета і саме тепер остаточно оформилося в його ліричному слові (“Я тонко злився з вишиною, між нею й мною промінь-спів”).
Ця риса поетики — дуже тонка, але тверда, як лезо. Вона доформовує погідну лірику Сосюри і вигранює її в незалежну від соціальних умов естетичну даність. Дійсність на зламі 40— 50-х трактується як позбавлена “гострих кутів”, світла й гуманна в усіх відношеннях. А тим часом переможців знову “проріджує” берієвський гребінь, жертви фашистської неволі “переселяються” в сталінську, калік висилають на Соловецькі острови, аби вони своїм видом не затьмарювали вседержавну радість, не нагадували про жахливу ціну перемоги.
Лірика Сосюри також світла і піднесена, але не до висот “радянського едему”, а до вічності: “Зоря золотими руками од ночі звільняє блакить. Шумлять осокори над нами, — це вічність над нами шумить” (1948). Позірно тримаючись у рамках офіційно прийнятого, Сосюра насправді раз по раз зухвало виривається з них силою злиття душі і світу, енергією всеприй-няття життя. Можна сказати, що крізь брами канонізованої радості поет проривається до надкласової й надсуспільної природної сутності людини.
У вершинних зразках ліричний персонаж Сосюри — не ілюстрація добра і щастя, а їх духовний перебіг, доконаність, перфектність (“Я життя зеленолукеє п’ю, немов зорі вино. Дощ іде і наче стукає срібним пальцем у вікно”, 1948). Із відстані часу особливо помітна дивовижна духовна просвітленість і свобода сосіоринського ліричного “я”, винесеного над декларовану суспільну гармонію в безумовну первозданну гармонію Всесвіту (“Залило водою луки...”, 1948, “Вже скосили гречку, осінь недалечко...”, 1948).
Поет багато працює і у великому жанрі, пише поеми “Студентка” (1947), “Вітчизна” (1949), історико-публіцистичну поему “Україна” (1951), програмовим пафосом якої є братерська єдність східнослов’янських народів (що, втім, не рятує його — попри сподівання! — від ярлика “зоологічного націоналіста”!). Вдруге й востаннє після поеми “Тарас Трясило” (1925) глибокий історичний екскурс Сосюра здійснює в поемі “Мазепа”, розпочатій 1928 р. і завершеній у 1959—1960 рр. Віднесена до “заборонених” творів, поема лише 1988 р. була повернена громадськості39. Це велике, замислене в епічних вимірах полотно ще раз увиразнило власне ліричний талант Сосюри, для котрого переживання подій було завжди органічнішим за їх осмислення. Це не означає, що поема бідна на філософську думку, навпаки, “Мазепа” (дописана і “в піку” гонителям національного духу) — одна з найконцептуальніших сосюринських поем. Її етичний пафос полягає в тому, що гріх перед народом може визначатися тільки на терезах усієї долі народу, а не окремої миті його історичної долі, якою в даному разі імплі-цитно виявляється доба українського поневолення Москвою з відповідними їй спотвореннями історичної перспективи та анафемою гетьманові. Річ у тім, що концепцію цю забезпечує єдине, могутнє і наскрізне почуття — любов до України, яке й веде поета цілиною історичних викривлень і важким тереном художніх ускладнень. Це глибоке ліричне почуття тільки й злютовує окремі епізоди та авторські роздуми, яким не раз бракує цілісності й суто раціональної узгодженості.
З особливою чулістю поетизує Сосюра рідну Донеччину (“Церковний дзвін пливе в висотах...”, 1955), в цю землю вкарбований для нього історичний шлях народу (“Ми жили в хворостянці”, 1957), з нею пов’язаний світлий сум поета за юністю: “Я починався відтіля, де шум заводів даль колише. Ясні Донеччини поля мені на світі наймиліші” (1955). Саме завдяки поезії Сосюри широко, зоряно і свіжо входить у вітчизняний культурний материк Донеччина — твердуватий, задимлений і непишний степовий край (“Земля моїх батьків...”, 1955).
Це вдячна любов — тут, у краю шахт і руд, навчається поет розуміти красу праці, її естетику і вписаність у природне тло (“Який мені вітер у серце повіяв...”, 1955). Нерідко з поетичної теми Донеччина перетворюється на саму мову лірики Сосюри, дарує йому неповторний образний ключ: "... Ми за труною йдемо і плачемо, а він в холоднім мертвім супокої — як одлеті-лий кайла дзвін”. У кого ще знайдемо таку “арматурну” й водночас ніжну картину цієї землі: “Ти простягла в блакить залізні руки й неначе дзвониш у небесний дзвін”. Один і той же звуковий образ, а яка разюча відмінність його емоційного смислу у наведених прикладах!
39
Див.: Київ. — 1988. — № 12. Тут же див. ґрунтовний аналіз твору: