Вповні виявляється вся оригінальність метафоричного мислення поета, котрий раз по раз змушує по-новому працювати весь свій образний стрій. “Вечір, що встав за селом, яблука, вкриті росою, синім укрив рукавом” (1955). Тут епітет “синій” звужує простір картини, згортає його навколо малої місцинки, де росяні яблука світяться в темному гіллі. “Вечірній тин. Дитячі сни. Багрянь на небокраї. На синій скрипці тишини цвіркун десь тонко грає” (1955). В цьому прикладі епітет “синій” надзвичайно розширює простір картини — аж до присмеркових обріїв, невидимих отав, звідки чути пісню цвіркуна. Тобто, повторюючись, епітет “синій” насправді не повторює себе, має різний естетичний смисл.
На відміну від багатьох митців (Л. Костенко, Д. Павличка)
В. Сосюра не потребував конфлікту з оточенням задля творчої наснаги. Його психологія людини і митця — розбурхана, нерівна — вимагала ладу, гармонії і згоди. Завжди й в усьому він шукав краси і чулості (не “насолоди у борні”...), і не вина його, а біда, що дійсність була на них надто скупою. Проте від другої половини 50-х років доля всміхнулася Сосюрі і подарувала йому насамкінець спокій і духовний лад. І він зміг, не витрачаючись на марноту, вслухатися в красу Всесвіту, відчути себе тим, ким він насправді і був, — “співною часткою зоряного руху” (1960—1961).
Йдеться не про меланхолійну розслабленість або млявість, органічно неприйнятні екстатичному поетові, котрий навіть втіху визнає тільки крайню — абсолютну. Йдеться про випро-зореність і гостроту художнього зору, вільний, а тому найповніший творчий самовияв. Сосюра не обмежується суто естетичними спостереженнями, навпаки, суспільне буття відлунюється в його віршах широко й повноваго (бо невимушено! — “Нехай живе єднання серць і рук...”, 1956). Розробляючи традиційні теми (патріотизму, миру, праці тощо), він знаходить дуже прості, зворушливі слова, і в цьому контрасті громадян-ськи високого і дуже земного, людяного оживають навіть заграні мотиви: “Коли дзвенять дротами срібні гони і літаки торують в небі путь... Я мир люблю, як люблять міліони простих людей, що на землі живуть” (1955). Чужий усякій ксенофобії, Сосюра відроджує почуття національної гідності, сягаючи висот художньої афористичності: “Листку подібний над землею, що вітер з дерева зрива, хто мову матері своєї, як син невдячний, забува” (1956—1958).
Поета не полишає радісне відчуття творчої сили, незалежної від похилого віку творчої снаги. Воно не зрадить Сосюрі, буде дарованою йому “іскрою богів” та однією з провідних тем останнього десятиліття. Так, мовби не в старість і небуття стелиться поетова дорога, а в світлі й манливі далі, що ждуть, кличуть і вітають його. Ці пізні мажори не мають нічого від пози, робленого оптимізму. Вони — від високості, ба навіть “нетутешності” погляду, якому відкрито те, чого не бачать інші (“Бабине літо”, 1956).
В основі цього почуття — свідомість роду, що не відає смерті, в єдності з яким поет і почувається щасливим. Лірик із ліриків, Сосюра майже ніколи не зазнає жури самотиння — він “з”, він — “разом”, він — кровина роду, якій за себе не страшно: “Народе мій! Сади в пустині ти посадив, проклав мости. З тобою в далі солов’їні мені судилося іти”, “Батьківщини молодість — молодість моя!”, “Хай на скронях у нас сивина, сивина, але юна любима Вітчизна” — ці та інші численні висловлювання є конденсованим виразом почуття, яке буквально розлите скрізь у пізній ліриці Сосюри. Всемогутнє, всеохоп-лююче, воно від десятиліть трактувалося вульгарною критикою як вияв громадянськості. До певної міри так воно і є, але хіба це тільки свідома установка, а не щось складніше і ширше?
Оспівувана Сосюрою суспільна дійсність для нього безумовно позитивна, прийнятна, тотожна таким поняттям, як юність, життя, безкінечність, любов тощо. Вона не є предметом рефлексії (що є основою свідомого громадянського мислення), є ще одним втіленням ліричного “я”, а не відбитком поза ним існуючої даності, в осмисленні якої і перевіряється глибина громадянської свідомості цього “я”. В. Мая-ковський писав: “Я хочу бьіть понят моей страной, а если не буду — так что ж, по родной стране пройду стороной, как про-ходит косой дождь”. Оцього рефлексійного “так що ж”, цієї дистанції між індивідуальним і суспільним світобаченням у Сосюри немає! Вони злиті, що характерно для синкретичної — первісної родової — свідомості, яка не стільки зазнає корекцій з боку особистості, скільки обдаровує собою індивіда. Ця свідомість — і поетова, і суспільна, всіх і кожного, її можна передавати “з рук у руки”, і вона від того нічого не втратить, а лише розпросториться, що власне і є головним. “Люби її і серцем, і душею... і будеш ти з Вітчизною своєю, як і вона, безсмертний у віках” (1956) — поет не радить, він передає іншим те, чим сам багатий!