Тобто хвалена громадянськість Сосюри — метафізична, інакше вона просто не узгоджується з громадянськістю тих членів суспільства, які його не тільки славили, а й ганили, картали, намагаючись правити й поліпшувати відповідно до власного сумління. Всі розумування про Сосюру як свідомого громадянського лірика, що мають кон’юнктурну мету привласнити його талант і перетворити його на рупор державних ідей певного часу, спростовуються розосередженістю самої громадянської ідеї, якою справді перейнята вся його лірика. Серцевиною цієї ідеї є прийняття й апологія життя як такого в усіх його багатоликих виявах. І тому рівновартісними тут є любов до жінки і любов до краю, радість і біль, захват і потерпання: все це різні чуттєві вияви одухотвореності неаліє-нованої екзистенції, що має самочинне й незалежне від конкретних ідеологічних установок значення. Це ясно засвідчує вже збірка “Біля шахти старої” (1958):
До тебе, друг, любов мою незмінну не можу порівняти я ні з чим, так, як любов святу до Батьківщини, що володіє всім єством моїм.
І в щастя дні, і в дні біди грозові, не знаючи ні спокою, ні сна, завжди палають в серці дві любові...
Але по суті це любов одна.
(1957)
В язичницькій універсальності сосюринської аксіології вбачаємо не слабкість, а силу поета, що звільнила його кращі твори від фальші й облуди кожного окремого моменту радянської історії. Громадянськість Сосюри як поета — якість експліцит-но-принагідна. Насправді ми стикаємося тут з дивовижною в добу тотальної алієнації хтонічною первинністю світосприймання, “наївною” (в Шиллеровому розумінні) авторською позицією.
1959 р. виходить у світ збірка “Лірика”, присвячена онучці Орисі. Наступного, 1960 р. поет завершує поему “Розстріляне безсмертя”, розпочату ще в довоєнний час 40 й опубліковану лише 1988 р. Є підстави думати, що “заспівна” частина твору (друга його назва — “Безсмертя”), присвяченого жертвам сталінського терору, є коли не поновленим шматком утраченої поеми “Махно” 1924 р., то принаймні авторським спомином її уривка (“Ти просиш зір твій, — себто Махна. — В. М, — наче жало..., поему розпочать нову, бо першая давно пропала в сумних архівах ДПУ”).
Поема багата на проникливі характеристики, які з доброї пам’яті і відстані років автор дає друзям і супротивникам і які разом з оцінкою власних вчинків відтворюють (бодай почасти!) образ тяжкого, чорного часу. Ці поетичні мемуари Сосюри написані з артистизмом і легкістю, але за ними — місяці і роки болісних роздумів.
Нові поеми і книги свідчать про виняткову творчу активність Сосюри на рубежі 50—60-х років, а біографічні документи — про різке погіршення його здоров’я41. У 1959—1960 рр. він закінчує роботу над новими частинами автобіографічного роману “Третя Рота”, що є на сьогодні чи не головним джерелом відомостей про поета. Написаний у стилі ліричної, вельми експресивної прози (Сосюра і тут лишається передовсім ліриком!), твір цей багато каже про натуру митця — розшарпану, імпульсивну, часто алогічну. Це відбито і в композиції (окремі епізоди виписані дуже детально, якісь означені одним штрихом, інші взагалі не висвітлені), і в судженнях автора, подекуди вельми суб’єктивних 42.
У поемі “Щастя сім’ї трудової” (1961), книгах “Близька далина” (1960), “Поезія не спить” (1961), що виходять з робітні Сосюри попри тяжку хворобу серця43, щасливим художнім знахідкам сусідить маса вторинних, трафаретних текстів. Виразно дає знати про себе небезпека творчого самоповторення й переспіву. З-під пера Сосюри вихоплюються цілі шереги віршів на один мотив, які нічого не додають до сказаного раніше і тільки знижують емоційну напругу попередніх поетичних одкровень. Блискучий майстер вірша, він практично не відмовляє редакціям в їх численних (переважно ювілейних і святкових) замовленнях, ідейно-тематична вбогість яких, та й сама “принагідність” писання не можуть не позначитися на художньому рівні продукції. Але загалом спогаду, повернення до молодості, характерного для лірики попередніх часів, стає менше.