Хай опадає лист в саду на землю в срібному інеї — я в пісні молодість знайду і довго-довго буду з нею.
(“Подібна юність до весни...”, 1962)
8 січня 1965 року поета не стало, але старість і хвилини не мала над ним влади.
На зорі космічної ери, коли в черговий раз зманена науково-технічними досягненнями людина почулася незатишно, коли вона раптом гостро відчула свою незахищеність і затраче-ність — під “ракетними небесами”, на уламках опозиційних ідеологій, — поезія В. Сосюри явила нам давно забутий, а проте у чомусь безумовно рятівний для людства тип світовідчуття. Може, цілком намарне. Але це вже наша проблема, зарадити якій поет більше нічим не може, бо вже зробив для її розв’язання все, що міг:
Я все люблю, люблю без краю, люблю за серця теплого биття...
Я крапля та, що думає й співає у океані вічному життя.
(1962)
Липень 1990, березень 2000
В. 77. МОРЕНЕЦЬ
ПОЕТИЧНІ ТВОРИ
«ОДО
Із книжки “Поезії” (1921)
ЧЕРВОНА ЗИМА {Поема)
Тов. Корякові
І
Лисиче 1 над Дінцем... де висне дим заводу, музика у садку та потяг в сім годин...
Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту2... Про вас мої пісні під сивий біг хвилин...
На щебень часто ми до Сущенка ходили, за це платили нам щоденно четвертак.
Та по ночах дівчат в половниках любили...
0 свіжий дух степів, о поцілунків смак!..
Де шахти на горі щодня малюють зорі, під зойки димарів так просто ми жили, училися писать звичайно на заборі... та бити лисичан, щоб до дівчат не йшли.
Ну, як мені забуть далеку Білу Гору
1 теплий блиск очей (там трави в тумані...), що зрадили мене... де в ніч ясну, прозору носився з вітром я скажено на коні?..
І все мені дзюрчать швидкі холодні хвилі, і все мені завод невпинно цокотить,3 і вороток скрипить про дні минулі милі, коли повстали ми і йшли Петлюру бить...4
Лисиче над Дінцем... де висне дим заводу, музика у садку та потяг в сім годин...
Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту... Про вас мої пісні під сивий біг хвилин...
Зима. На фронт, на фронт!., а на пероні
люди...
Біля вагонів ми співаєм “Чумака”5...
1 радість лоскотно бентежить наші груди... Шикують злидні нас, юнак до юнака.
Багнетів гострий блиск... шапки кругом
лахматі...
коло дзвінка сестра сумуючи стоїть6...
А мати7 не прийшла на бій випроводжати, — і серце іноді невільно защемить...
Стою, неначе в сні. Чекають нас вагони...
І ворог шле з гармат нам з-за Дінця привіт...
Але не боїмось ми банд злотопогонних, — уже немало їх пустили ми під лід...
Зима. На фронт, на фронт!., а на пероні
люди...
Біля вагонів ми співаєм “Чумака”...
1 радість лоскотно бентежить наші груди... Шикують злидні нас, юнак до юнака.
III
Колеса тупо б’ють... по рейках перебої...
Вже міст через Дінець давно прогуркотів...
Стою біля дверей... і дихає сосною квиління вітрове про весни юних днів...
Рубіжне... знову путь... Володине... Кабанне... нарешті Сватове, і крикнув потяг: “Стій!” Сходили на базар, помилися у бані, — я вірші став писать під вечір золотий...
Писав чогось про смерть... неначе знав, що ніччю раптовий стрілів блиск вогку прониже тьму...
Й ми знов підем на бій за владу робітничу...
О, не забуть мені Червону ту зиму!..
Вкраїну з краю в край проходили з боями... Червоно танув сніг в пожежах барикад...
І громом молодим котилося над нами, лунало по ланах: “Вперед за владу Рад!..”
1 де ми не пройшли, нас радо зустрічали,
1 навіть вітер нам доріг не замітав.
Дівчата нам стрічки червоні пришивали, і хлопці радо йшли озброєні до лав...
V
І знов Донеччина... і вітер верби хиле...
Й не віриться, що знов побачу я село, давно покинуте, таке до болю миле...
Але багато з нас додому не прийшло...
Вже станція... завод... і рейки заблищали під безліччю огнів... Ось робітничий клуб...
І в небо простяглись, і небо запутляли незчислені ряди високодимних труб...
Скінчилась вистава... з воріт виходять люди...