О скільки, скільки тут знайомих милих лиць!.. Чого ж тепер мені так тоскно й давить груди, чого ж холодний сум ці хвилі принесли?..
VI
О, де ти, брате8 мій?.. Прийди хоч на хвилину... ти ж так мене чекав, а я й не знав, що ти мене давно зміняв на темну домовину, зміняв мене давно на схилені хрести...
Ти ж так мене чекав... казав, що —
“з фронту хутко Володька галіфе для мене привезе”...
Тепер не підем ми з тобою в Білу Гору, тепер уже тобі не треба галіфе...
Колеса тупо б’ють... по рейках перебої...
Вже міст через Дінець давно прогуркотів...
Стою біля дверей... і дихає сосною квиління вітрове про весни юних днів...
VIII
Широко розляглось з важким гарчанням місто9... і вітер з моря шле солоний теплий дух... і виснуть ліхтарі, як золоте намисто, що заквітчали ніч безсоромну й руду...
Каштани по боках... каміння душу давить... по вулицях вузьких прискорено йдемо.
Недавно тут були і греки, і зуави10, — справляв тут капітал свій золотий содом...
І чітко мірний крок ряди сотень хитає...
І сам собі здаюсь таким міцним, міцним...
А десь глибоко сум, що вже мене немає, що я в житті лишив від себе тільки дим...
Прискорено йдемо за днем золотокрилим, туди, де криці дзвін напружено гуде...
І маком прапори колони рясно вкрили, — і квітне маком бій, блакитний бій сердець...
їх
Все вище шлях важкий... внизу гудуть бетони... золото-синім сном душа палахкотить...
Під срібний дзвін криниць холодних і бездонних кидає ранок зор на небосхил гнідий.
Згорнула вже давно холодні сиві рядна, тільки для нас зима... навколо все в цвіту...
І з зор тремтючий міст в Майбутність неоглядну Години Перемог тільки для нас прядуть...
Весна й літо 1921
О, НЕ ДАРЕМНО!..
О, не даремно, ні, в степах гули гармати, і ллялась наша кров, і падали брати...
О, не даремно, ні, моя старенька мати зняла з своїх дітей дукатики1 й хрести...
По бруку чіткий крок... де авто перебої, веселі ватажки вітають юнаків...
Неначе дивний сон в півтемному забої, що бачив я колись під кайла спів дзвінкий.
Рядами струнко йдуть баби, жінки, дівчата, і дітвора біжить з захопленням в очах...
І скиглить, скиглить ніч промерзла й кострубата, розіпнена давно на сонячних мечах...
О, не даремно, ні, в степах гули гармати, і ллялась наша кров, і падали брати...
О, не даремно, ні, моя старенька мати зняла з своїх дітей дукатики й хрести...
1921
* * *
Безладно торохтить по бруку день бездумний, де порох голубий та цокоти копит...
Змарнілий небосхил роздерли нагло труби, де ластівки кричать про сонце і степи...
0 липне золотий!.. Твої байдужі очі нагадують мені холодний блиск озер
1 ранок голубий, де спів тремтить дівочий, мов листя золоте розхристаних берез...
Де море шарудить, над срібним пляжем трави, і шелестіння слів коханих і простих...
О теплий ночі блиск і блиск очей лукавий, де у колисці вій гойдався молодик!..
1921
Миколі Хвильовому 1
Ми на драбинах зор за днем золотодзвонним... Волошковим вінком годин тривожний бій...
І ранок з нами йде веселий та червоний співати про завод і села голубі.
Зустрілись в квітні ми. На сонячні галяви вже вечір голубий задумливо звисав... і рядом з ним зоря, нервова і смуглява, ховалась за доми, як золота коса...
Й нам путь тепер одна. Внизу старе захляле... дим іншого життя нам вітер з гір несе, і теплим молоком душа моя проллялась на жито золоте твоїх дзвінких пісень...
1921
ОСІННЄ
На тротуарах снить душа — шолом кошлатий...
В убрання осені одягнено дуби...
І шелестить стерня — чи по асфальту шини...
І світло-жовтий лист — тепла останній знак —
журливо крутиться
і тихо падає на мурах,
на стінах...
Ось хлопчик цигарки розпродує на розі.
Веселі горобці вовтузяться в пилу.
1 ніби знов я йду по місячній дорозі, де шелестить бур’ян і верби коло клунь...
Все тихше, тихше гул то млосний, то тривожний над полотном рудим брукованих дорог.
І вкрило димарі, мов пелюстками рожі, свитками золотих розпатланих хмарок.
1921
Пішли в чужі краї по хліб сини Надволжя, спадає курява на вибитих слідах.
За ними степ рудий в рослинах бездорожжя жагуче розтулив порепані вуста.
На спалених ланах тепер лиш вітер віє над чолом зморщеним сухих, пожовклих трав, й порожньо в хуторах, де жовтий відблиск сіє змарнілим зором день на призьбах, на хвіртках.
В безхмарний небосхил все вище, вище сонце, мов золотий їжак, засапано повзе...
І ніби далечить (а може, тільки сон це?..) блакитне полотно розплесканих озер...