1 перса молоді так солодко і туго притиснеш до грудей обпалених моїх?..”
І тягнуться в пилу бліді й гарячі руки, шукаючи свою кохану Суламіт...
Фантазіє моя! Між рейками й гудками навіки проклади карбовані сліди, минуле обніми й йому об гострий камінь ти голову розбий, щоб тільки кров і дим
лишились на Землі по невблаганній долі, та зникнуть і вони од вітру, хмар і хвиль...
І не здригне Земля в своїм шаленім колі, лиш дужче заблищить на квадрильйони
миль...
1923
* * *
Де я живу, колись була церква.
Стіни такі містично кольорні, а на них китайські дракони і лотоси, і смуги, як у моєї коханої під очима, чорні...
Не блукає по кутках синьоокий ладан, не читають Євангелію і Апостола45, не стоять люди з золотими ланцюжками
на жилетах, не вклоняються низенько попові косому.
Тут тільки я пишу поеми про наше життя робітниче, про кохання і сонячні системи, про моє натхненне обличчя...
Ночами мені тут так таємно.
І здається, ніби я не в церкві, а в покинутій
індійській пагоді, і ніби я такий стрункий і чемний, а біля мене брамін хитроокий і лагідний.
І все, куди не йду, холодні трави сняться, де дерева шумлять і плачуть за Дінцем, де вулиці п’янить солодкий дух акацій, востаннє за вікном заплакане лице...
І сняться все мені далекі темні очі, що в’януть і мовчать в осінній далині...
А щоки, як колись, вітри мені лоскочуть і запах чебрецю несуть вони мені...
Ну, як тепер живе Горошиха-вдовиця, де Федька — син 1 її, застрелений вночі?..
А ми ж не раз із ним ходили по кислиці, де шарудів бур’ян і плакали сичі...
Ожина за Дінцем... О любий Холоденко2, далекий брате мій, зарубаний в бою...
Не схиле вже тепер твоя нещасна ненька на зрубане плече голівоньку свою.
1 все, куди не йду, холодні трави сняться, де дерева шумлять і плачуть за Дінцем, де вулиці п’янить солодкий дух акацій, востаннє за вікном заплакане лице...
1922
Не біля стінки я, й не кров моя холоне, і вітер не тріпа розірвану шинель, — під громом і дощем розкидано колони, і б’ють броневики в обличчя нам огнем.
Ой, б’ють броневики... Атака на залізо... Гарячим дзвоном б’є... а в роті з пилом кров... З розбитим боком смерть по рейках лізе, лізе... І кров’ю капотить на щебень семафор...
І згадується знов далекий полустанок, і од снаряду дим над житом раз у раз...
Так хто ж сказав тепер, що наша доля хляне, й свободи на землі ще не прийшла пора?!
Де пил і бур’яни, під небом Перекопу парує тепла кров аж до далеких зор...
Я чую, як гуде в диму земна утроба, де падали вони під орудійні зойки...
І все, куди не йду, далекий полустанок і од снаряду дим над житом раз у раз...
Так хто ж сказав тепер, що наша доля хляне, й свободи на землі ще не прийшла пора?!
1922
Уже зоря золоторога, де полинями зацвіло, кладе на огненні пороги своє сивіюче крило.
На тротуарах не лілеї й не лебединий в небі крик, — дзвінка безодня над землею чолом задуманим горить.
В поля з пахучої долоні червінці осінь просіва...
А десь біжать запізні коні, і пахне холодом трава...
1922
Минай, проклята ніч, минай!
Розбийся на скалки, стривожена душа!..
Ще довго мандрувать, коханню ще не край. Ша, моє серце, ша!..
Терпкий холодний жах... Вітри мої кохані...
Я мрію розіп’яв на золотій стерні.
В степах блукає дзвін над синіми снігами, і меркнуть димарі в рожевім тумані...
Я — чорний єзуїт. Ти не приходь до мене. Не знатимуть вуста єгипетських очей.
Хай в стрісі шарудить сумний ноктюрн
Шопена,
і плаче молодик над схиленим плечем...
Криваві коси хмар, мов згадки про минуле... Обличчя татарви... далекий стяг... Сірко...
Ах, не піду тепер я по садках Стамбула, на скелях Хортиці не розкладу огонь!..
Минай, проклята ніч, минай!..
Розбийся на скалки, стривожена душа!..
Ще довго мандрувать, коханню ще не край. Ша, моє серце, ша!..
1922
* * *
Вірі Б.1
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходе подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі, і земля убирається зрання...
Дише тихо і легко в синяву вона, простягає до зор свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна і тремтить од солодкої муки...
В’яне серце моє од щасливих очей, що горять в тумані наді мною... Розливається кров і по жилах тече, ніби пахне вона лободою...
Гей ви, зорі ясні... Тихий місяцю мій... Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий, я — поет робітничий останній...
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходе подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі, і земля убирається зрання...
45
чогось мені хочеться до далекого Тибету, заблукатись на скелях з вітром і мріями...
Серце моє розхристане крізь віки гряде і голосить, і радується на шляху золотолірному.