В руці
не срібло мотузяне, —
то од очей примружених до місяця біжать
дроти прозорі...
Що чую я...
“Іще... іще...”
Вуста розтулені і тіла дух медяний...
А може, це не я?!. Це тільки місто п’яне... “Іще... іще...” і кров лілово задзвонила...
Яка це сила...
Яка це сила...
В очах огонь, в ушах вітри... а підо мною дві зорі, і в їх солодку глибину дивлюсь, дивлюсь і
потопаю,
і потопаю...
Яка це сила... Яка це сила...
Якби я жив в віки доісторичні, я б не писав оцих поезій, а слухав, як шумує
море,
ганявся б за коханою, і в гніздах над землею ми падали б в нестямі... і тільки пальми, і тільки море, а в небі... вітер...
Але я тільки В. і С.2 А може, ні?., і це у мене од електронів, простору і тембру, ночей і днів, од виміру усього в одній руці заклякли віжжі, і я керую часом,
і рухом я керую...
0 мій ведмедик золотий...
Тебе привів, коли я спав, до мене лама
синьоокий
1 так сказав:
“Не раз народжувався й умирав, і порох твій
вітри носили,
і все шукав,
шукав,
шукав
ти дівчину з очима золотими...
І буде час,
коли оцей ведмедик сумною дівчинкою стане,
й лілеї їй дадуть наймення
маненьке:
Ві
ра”.
І я заснув.
Пройшли віки.
І в день, коли плакати листя огнем асфальти облили, почув очей твоїх питання:
“Ти?..”
І очі блиснули, що:
“Я”.
Ковтає ногами дороги, хвилюється темне вбрання... а місяць осяяні роги встромив в голубого коня: кінь — час, кінь — даль...
А в серці огненний чингал3...
Од місяця до земної кулі (о моя огнева
далина!..) простяглися і побігли тунелі, тунелі од бігуна — до бігуна... мої мислі на сонячній стелі...
Ой, чи скоро ж настане весна.
На трамваї до міського парку, там, де сосни пахучо шумлять...
Чи латишка ти, а може, татарка...
... і в очах, де ведмедики сплять...
На трамваї до міського парку, де пахуча і тепла земля...
Юнь — час,
кінь — даль...
А в серці огненний чингал...
Били там, били тут...
“За битого двох небитих дають, та й то не беруть”.
Били там, били тут, били там, били тут...
Почуваю, як он метушаться з портфелями, де замість відношень
лимонади та лимони... А ми — на далі, на далі, а ми — на гони,
на гони...
але ми — на далі, але ми — на гони... й поміж нами я бачу тебе, вітер гладе кохане волосся...
Це нічого, що порвані штиблети, але серце — на зоряні роси, на зоряні роси...
і на землі
сни.
Гей, на розі мого кохання пахне розстрілами даль...
Вітер цокає в ставні:
“Лю
бо,
встань...”
Вітру наймення — Володька. Сумно дивлюсь у вікно. Снилась мені ти на фронті. Роки...
секунди... давно...
II
Зірвав з коня, і...
гох!
ударив об землю...
Крикнув шалено:
“Моя!”
А я твої очі едемлю, та не перший, не перший
я.
ПРОЛОГ ДО НЕВІДОМОЇ ПОЕМИ
І
Не я пишу оцю поему, а тисячі:
з блідими виснаженими лицями, з чорними
трояндами під очима...
Тепер,
коли на тротуарах, блідих од снігу, на кожній вулиці, на кожному розі мерзне дітвора з цигарками “Пароль”
і “Ауапії”.
Тепер,
коли жінки революції перестали одягати
обідрані шинелі, робити аборт, стригти волосся: руде, чорне, каштанове
і т. і... і т. і...
Тепер,
коли попи почали прилюдно палити цигарки і стригти волосся: руде, чорне, каштанове
і т. і... і т. і...
Я чую, як пахне димом і кров’ю кожний удар мого золотого годинника, на якому чітко вибито:
“Герою Перекопа от Реввоенсовета
М-й армии”.
її
Це було в далекій невідомій країні, такій невідомій, як моя поема.
Я не знаю, що буду писати далі, як не знаю,
хто заронив мені в жили отой тривожний рух
солодких атомів гемоглобіну...
як не знаю,
чого то блукають на панелі тіні
дротові
в ритмічнім хитанні, в безжурнім хитанні...
Це було в далекій невідомій країні, такій невідомій, як моя поема.
III
Я прийшов на станцію “Революція”, коли ударив другий дзвінок.
Дівчина з очима газелі спитала:
“Ваш партквиток?” —
“279305”. -“Вагон передостанній”.
Дим...
Дим...
Дим...
IV
Київ в руках повстанців, а небо — на бурі, а небо — на грози...
“Якого полку?..” —
“7-го советского”
Тра-та-т... тах...
А небо — на бурі... а небо — на грози...
V
Ой, морозе, морозе!
Який же ти геніальний художник.
Коли дивишся на шибки, розмальовані тобою, то здається,
що блукаєш ти десь у Криму по провулках татарських аулів...
Або читаєш поему:
“Наль і Дамаянті”...
Ох, морозе, морозе!..
А трамваї на стіни будинків, на панелі й на
рейки кидають