Хто це на місяці вила взяв, кров на лиці молодім?..
Кличе смуглява нальотчиця, і малиновий платок тепло на вітрі полощеться... Постріли... кроки... гудок...
Піде. А руки заломлені.
Я ж нахилюсь до вікна.
Очі в останньому пломені... в зуби — холодний наган.
Темні заплакані вулиці.
Іноді крикне авто.
Місяць над мурами щулиться... Дощ.
Харків, р. 1923
Рвав восени я шипшину, карії очі любив.
Вечір упав на коліна, руки простяг золоті...
Шахти, цегельні, заводи, хлопці на зміну — вночі... місяць у полі бродить в трави лице вмочив.
Пальці тоненькі, ніжні і романтичні дощі...
Хто це зрадливий ніж мені в руки тоді вложив?
Ну, і пішов я ланами, там ешелони, сніги... блиски гарматні над нами, в горло зорі — штики...
Ну, і пішов я ланами, вітер мотав шлики...
Там телефонні гами, там ешелони, сніги...
Там я забув про шипшину, очі твої розлюбив.
Вечір упав на коліна, руки простяг золоті...
Харків, р. 1923
Такий я ніжний, такий тривожний, моя осінняя земля.
Навколо вітер непереможний реве й гуля...
І хвилі моря далекі й близькі мені шумлять.
Там стеле сонце останнім блиском кривавий шлях...
Криваві пальці тремтять... О зоре, постій, не йди!
Але шумує далеке море і мла... і дим...
Такий я ніжний, такий тривожний, моя осінняя земля.
Навколо вітер непереможний реве й гуля...
1923
* * *
Синьо, розвіяно — в далі. Дзвонить на розі трамвай. Серце на огненній палі...
Ну, і нехай.
В скриньку листа покладу я, — крапля впаде на папер.
Думаю в ніч молодую, може, згадає тепер.
Крок одинокий. Панелі. Стихли трамваї давно.
Плач ліхтаря на шинелі, темне холодне вікно.
Думаю в ніч молодую, меркне цигарки огонь.
Може, зустріну, знайду я... Вітер питає: — Кого?..
Зустрів її, таку тендітну, йшла одиноко на базар.
В брудній тиші кричали діти, і десь надходила гроза.
Афішний день. Удари серця чужими бризками огня.
Моє ж замерзло і не б’ється: в її очах — маненький я.
Аи гєуоіг , і крила ранку її вгорнули знов і знов — золотооку спекулянтку, мою колишнюю любов...
1 од базару сонце меркне... Шпурнув би бомбу прямо вниз, щоб розлетілись феєрверком червінці, пальта і штани...
1923
* 46 *
Вишневий платок зав’язала на шиї смуглява рука. Чіпляється листя опале, важніє земля на ногах.
Не вітер цілує долоні, і дивиться глибоко жах, — то мрії — розтерзані коні в крові на дорозі лежать...
Іду. А далеко трамваї прощально і журно дзвенять. Лиш вітер у полі гуляє, жене золотого коня.
Погладю я огненну гриву, і золотом бризне рука.
А кінь, мов почув, і лякливий кричить і за обрій тіка...
Не кінь, а шумлять телефони осіннюю пісню свою.
Огні засвітились червоно в далекім небеснім гаю.
Вишневий платок зав’язала на шиї смуглява рука. Чіпляється листя опале, важніє земля на ногах.
Харків, р. 1923
Вартовий. Мармурові колони.
І огні над примарами веж.
А вгорі золотим медальйоном теплий місяць над морем пливе.
Положила нервові долоні на моє, на смугляве чоло.
Я в твоїм малиновім полоні, ллється в жили солодке тепло.
Теплий вітер цілує коліна і лоскоче вуста і плече.
Темна хвиля до берега лине і назад одиноко тече.
Але крики і залпи тривожні, і з зеленої тьми — кораблі...
Хто там крикнув: — О Боже мій, Боже!.. — й головою поник до землі?
Пролетіла скажено кіннота, тільки сухо копита дзвенять...
Повертається важко дредноут, захлинаються скелі в огнях...
Рядом ти. Мармурові колони.
І спокійний максим-кулемет.
А вгорі золотим медальйоном теплий місяць над морем пливе.
1923
{Поема)
І
В цей час, коли я іду і міські ліхтарі сперечають із місяцем, коли я проходжу великі площі і оглядаюсь, аби не наїхав авто, і згадую,
як мені на “Сінабарі” трохи не набили фізії, — ти в брудній і нетопленій кімнаті читаєш золоті й невідомі утопії: пробігають літери довгими й радісними рядками і здається, що ті літери —
я.
В цей час, коли я іду
і прожектор огненно розсікає груди вечора, і в криваве провалля видно, як вітер скажено ганяє перелякані акації, і метушаться розірвані хмари, — я згадую, як ти була політруком ескадрону і брала Перекоп...
А тепер ти, золотоволоса робфаківка, кожного ранку біжиш по задрипаних вулицях і боїшся опізнитись на лекцію, де розказують про меридіани й про життя рослин.
II
Невпинно
і солодко б’ються серця, і правильно, і з перебоями в цей час,
коли ми йдемо з тобою.