1921 р. виходить у світ поема “Червона зима”, що приносить Сосюрі виняткову популярність і славу. Збагнути цей культурологічний феномен поза ідейно-естетичним контекстом XX ст. неможливо. Пригадаймо: лірика початку століття в переважній частині з помітними зусиллями, зумовленими об’єктивними чинниками, робила перші кроки в напрямі модернізму, проникливо говорила про муки душі, заглибленої у власний світ, усамітнений серед хаосу соціальних струсів. Соціальна реальність з усіма її проблемами — революціями, війнами, боротьбою класів та ідей — з поля зору ранньомодерністської лірики, як правило, випадала: лишалася людина тонкої духовної організації, яка багато і глибоко відчувала, болісно реагувала на недоладності життя, але майже нічого вдіяти не могла. Хіба що страждати й втішатися хвилиною випадкового, частіше примарного, аніж справжнього щастя. Цю лірику не проймали політичні чи ідеологічні струми, надмір яких за чверть століття призвів поезію до “голої” декларативності. їй відкрився психологічно-емоційний безмір особистого буття і відповідно нова художня стилістика. Ясна річ, від щохвилинних потреб соціуму, його реальних бід і нетерплячих сподівань ця лірика була далекою. По суті, вона працювала на віддалену лю-динотворчу перспективу, що ми нині й відчуваємо, повертаючись із цікавістю й захопленням до поетичних шедеврів І. Сє-верянина, М. Волошина, М. Вороного, В. Пачовського та ін.
Катаклізми 1917 р. покликали до життя нового ліричного героя принаймні в одному з ідеологічних варіантів цього покликання — мільйонні трудящі маси, які повстали на боротьбу за власну свободу, щоб перемогти або загинути. Якнайповніше відтворений він у “150 000 000” В. Маяковського, шерегах “Дванадцяти” О. Блока, символізований у поширених на той час образах бурі, вітру, молота, плуга. Численні приклади цього дає поезія П. Тичини, В. Блакитного, М. Семенка, В. Поліщука, в Польщі — Б. Ясенського, В. Броневського, А. Стан-де, в Чехо-Словаччині — С. Неймана, В. Незвала, Й. Волькера та ін.
У перші пореволюційні роки цей збірний образ був найжит-тєвішим, соціально достовірним, а тому й витіснив із лірики конкретну особистість з усіма її переживаннями, сміховинно малими у світлі колосальних подій. У час тотальних соціальних зрушень і нетерплячого очікування нових форм суспільної організації поширення цього образу, цієї кличної поетики узагальнень мало і соціальне, і психологічне пояснення.
Та вже за кілька літ далися взнаки естетичні втрати, зумовлені тотальною деіндивідуалізацією ліричного героя, на збіль-шовизованих теренах укрупненого до всепланетного робітничо-селянського “ми”. Бо за краще майбутнє, яким би воно не мислилося окремими індивідами, змагалася не безлика маса, а сила з’єднаних ідеєю особистостей. Вони по-своєму раділи перемогам і мучилися поразками, закохувалися і любилися, і було їм сумно розлучатися, і боляче було помирать. У злютованій єдиним поривом масі література мусила розгледіти індивідуальні обличчя і душі, аби остаточно не відступити від життя на хисткі терени загальниковості й плакатності (як то й сталося невдовзі з пролеткультом, а великою мірою — і всім слов’янським футуризмом). Першому і найкраще в політичних кордонах совєтизованої України це вдалося В. Сосюрі.
“Червона зима” увиразнила в цій поезії конкретну особистість у всій безлічі притаманних їй поривань, захоплень, жалів і мрій. Поет зумів переконливо показати, що революційна народна хвиля — не нівельована маса, а множина дорогих і по-своєму неповторних особистостей, зобразив не іде ї, що керували масами, а людей, що жили, сповідаючи певні ідеї. В плані гуманістичного осмислення епохи це було рішучим кроком уперед.
“Червона зима” вмістила в дев’яти своїх невеличких розділах цілий духовний світ представника “робітничої рані”, світ, що тільки займався: теплі спогади про домівку й нелегку працю, парубочі розваги і перше нещасливе кохання, емоційний порив повстанських загонів та їх нестримну ходу з краю в край по рідній землі, повернення додому і сум утрат, відчуття єдності зі своїм народом і щиру віру в ідеали народовладдя.