1922 р. в Харкові виходить збірка В. Сосюри “Червона зима”. Вона потверджує появу в літературі яскравого таланту, а водночас — цікаву здатність цього таланту засвоювати й адаптувати власною стихією різноманітні художні форми і засоби. Так, четвертий розділок поеми “1917 рік” — типово експресіоністичний, а вже наступний — п’ятий — аж дихає українською народнопісенною традицією на межі прямої стилізації (“А ми сіли на коні, ворогів рубати — не по одному із нас заплакала мати”, 1921). Окремі твори писано верлібром, а поряд — зразки нормативного вірша, якими можна, як відзначав іще
А. Шамрай, ілюструвати практику імажинізму: “І спогади тремтять, мов смажене насіння, лишають на вустах жадань прозорий Глей” (1921). Дедалі більше вияскравлюється суто сосю-ринська колористика жовтогарячих, золотих і блакитних тонів, колористика, що має глибинні етнічні корені й так багато говорить душі, народженій серед пшениць під сонячним небом (“Осінь жовтозора на золотих човнах до заходу пливе...”, “Мій брате Вересню, з блакитними очима”). Не цурається Сосюра й перифрази з відомих зразків, зокрема Тичини: “Нових імен і синтезу нового” (поема “В віках”).
Разом з тим, настрій в поезії Сосюри — категорія настільки панівна, що підпорядковує собі й уніфікує навіть далекі одна одній стильові манери. Так само, як романс, має здатність сполучати і перетоплювати в собі класичні й сучасні мовностилістичні форми аж до сленгу. Для Сосюри в ролі такого сленгу виступають не тільки просторічні вирази й звороти (“Ех, їдять його мухи з комарами”, “Скоро стане спекулянту жарко” та ін.), а й різні художньо-стильові зразки, що існують на слуху суспільства — від давньої думи до авангардних новацій.
У не меншому діапазоні ширяє і соціально-філософська думка поета. Прямою даниною космізму як художньої течії 20-х років є поема “Навколо” (1921), ліричний суб’єкт якої прагне охопити єдиним поглядом розбурхану революційними катак-лізмами планету. Поема “В віках” (1921) приносить ще більші — вселенські масштаби виміру подій та образних узагальнень. Досить несподівано (з огляду на попередню лірику) лівацькі ідеї Пролеткульту (до оргбюро якого Сосюра входив у 1921—1922 рр.) прориваються войовничим запереченням “старозавітних” цінностей, предковічної християнської моралі в третьому розділі цього твору. І так само щиро ці архіреволю-ційні ідеї поет у наступних рядках наповнює гедоністичним пафосом, почуттям приналежності особистості до безсмертної пеньки-природи. Сувора дійсність і стоїчне її сприйняття відбиті у присвяченому М. Хвильовому диптихові “Сніг... перед очима за лицями лиця...” (1921). А у вірші “Граційно руку подала і пішла” явно панує стихія революційного романтизму.
Таке коливання ідейно-філософських акцентів свідчить про існування певного спільного їх знаменника, яким у Сосюри є пантеїстичне світовідчуття, цілковита взаємопроникність суспільної історії, природи й людини, їх внутрішня злагодженість, притаманна синкретичному мисленню древніх. Сосюрі дароване відчуття абсолютної єдності з усім, що його оточує, чисто емоційна оцінка дійсності, не регламентована, по суті, жодними філософськими системами, окрім віталістичного захвату і нетрагічного переживання плинного Часу. Все це — язичницька щирість, “про бсяк випадок” збережена історією розвитку людського духу. Навряд чи всерйоз випадає говорити про ясність соціально-політичного мислення поета, брак якої Сосюрі цілком слушно закидали впродовж чи не всього його життя.
У 20-ті роки Сосюра створює низку великих соціальних портретів: ліро-епічні поеми “Оксана” (1922), “Робітфаківка” (1923), “Воно”, “Шахтьор”, “Сількор”, “Хлоня” (всі — 1924 р.). Теперішнього читача важко (та чи й потрібно) переконувати в тому, що вони належать до вершинних художніх зразків, але сучасникам Сосюри ці твори багато чим імпонували. Головним у портретописанні Сосюри (окрім психологічної проникливості, вміння лаконічним штрихом відтворити внутрішній стан героя та його динаміку) було виведення реальної особистості з історичного ряду в історичний підряд, у знаменник, що бодай у своїй поетичній версії визначає суспільний поступ. До цієї низки творів, як дозволяють думати збережені строфи, належала й поема “Махно” (близько 1924 р.), повний текст якої не зберігся. Можна лише здогадуватися, якими різними барвами спробував змалювати поет цю виняткову в українській історії постать, за що невдовзі “стільки випив горя, що й нащадкам стане” 14. Одним із перших проявів інтересу молодої української літератури до рідної давнини, дорогоцінного в умовах ліво-революційних вульгаризацій історії, став віршований роман Сосюри “Тарас Трясило” (1925). І в цьому — позитивний сенс твору, не вільного від багатьох художніх вад 15 (треба сказати, що більшість спроб Сосюри створити велике епічне полотно обертатиметься черговим торжеством ліризму на розкиданих брилах епічної картини світу з усіма відповідними плюсами й мінусами). Інтерес митця до вітчизняних глибин з часом зростатиме, увиразнюючись не так на тематичному, як на етичному рівні: всією образною системою він утверджуватиме свою спорідненість з Україною, її вічним і благотворним духом. У цьому — високий ментальний смисл сосюринських “золотих зірок”, “блакитних озер”, “солов’їних гаїв”.
15
Вичерпний аналіз поеми знаходимо в статті М. Зерова “Володимир Сосюра” (1926) /