Выбрать главу

І тільки тоді Андрійко здогадався, що то батько кинув у саму гущу ворогів пляшку з запалювальною рідиною. Тепер уже тато лежав грудьми на землі, права рука його була витягнута далеко вперед, а ліву він підклав під себе.

Андрійко знову подумав, що, мабуть-таки, тато поранений, і кинувся до нього, бо вже й стріляти було ні по кому.

Левко Пилипович лежав нерухомо, дивовижно спокійними очима дивився на наслідки своєї роботи. Лице у нього було зовсім біле, мокре й брудне від поту та пилюки, дихав він тяжко й нерівно, плечі «рвучко здіймалися і опадали.

— Хай горять, прокляті! — сказав він, побачивши біля себе Андрійка. — Це я їм… за все…

Потім стало неймовірно тихо навколо. Не гриміли постріли, не свистіли кулі, не горіла земля, і не кричали люди… Із-за великої білої хмари виглянуло спокійне сонце, і здавалося, що мир і тиша настали в усьому світі.

Левко Пилипович перекинувся з живота на бік і лише тоді відірвав ліву руку од грудей. Вона була вся в крові, і сорочка на грудях теж чорніла загуслою кров'ю.

— Я поранений, Андрійку… — тихо і якось ніби винувато промовив Левко Пилипович. — Мабуть, тяжко… Перев'яжи мене…

15

— Тату, тобі треба перейти у вежу. Там не так жарко, — сказав Андрійко, промивши та перев'язавши рану.

Левко Пилипович глянув на сина згаслими очима.

— Навпаки, мені треба бути тут. Вони знову можуть полізти… Та й повітря тут більше, просторіше якось… Сходи, Андрійку, послухай зведення і… передай про нас…

Ще жодного разу Левко Пилипович не інформував ту невідому станцію про становище у вежі. А тепер, коли вцілілий залишився тільки Андрійко, вирішив, що далі мовчати не можна.

«А може, наші знайдуть, як врятувати нас, — думав він, — може, вже хоч не мене, то Андрійка. Коли б тільки знати, що син буде врятований, то хай би вже я й помер…»

Куля застряла в нього в грудях під ключицею, він відчував її, коли б лікар, він би витяг кулю і врятував йому життя. А що може зробити Андрійко? То хай щось придумають, хай придумають…

Андрійко приніс із вежі несподівано страшну звістку:

— Рацію розбило, тату.

— Як розбило?! — аж сахнувся Левко Пилипович.

— Снарядом розвернуло вхід до вежі, а апаратуру просто-таки розтрощило осколком чи каменюкою.

— Та-а-ак… — видушив із себе Левко Пилипович. — Ще цього нам тільки й не вистачало.

Він довго мовчав, морщачи засмаглого, коричневого лоба, обдумував своє становище. Далі рішуче промовив:

— Я відремонтую рацію. Без неї нам ніяк не можна. Без неї ми зовсім глухонімі…

Левко Пилипович звівся на коліно. Голова йому наморочилась. Земля, небо, Андрійко, вежа — все гойдалося перед ним, ніби він був на палубі корабля в час великого шторму.

— Підтримуй мене, синку.

Андрійко підставив плече під батькову руку, і Левко Пилипович, зціпивши зуби, тамуючи стогін, що ось-ось мав вирватися з грудей, зіп'явся на рівні ноги. Ступив раз, удруге… Червоні кола попливли перед очима. Але він утримався на ногах і якось боком, з допомогою Андрійка повільно пішов до вежі.

«У мене є час, — думав він, — вони не можуть одразу ж напасти ще раз… А без рації як же ми будемо?..»

Тепер всі його бажання зводилися до одного: передати по радіо, хай врятують Андрійка. Хай врятують будь-що. Для цього ще є час… Як саме можна було б його врятувати, він не знав. Розумів тільки одно: це треба зробити. Не можна ж залишати хлопчика на поталу ворогам! Фашистські звірі вигадають для нього такі тортури, про які ще світ не чув.

Перед входом до вежі він зупинився. Стіну справді було розвернуто. Не вистояла. Та й дивно було б, коли б вона вистояла. Не на теперішні снаряди розраховували її генуезці.

— Давай сюди рацію, тут видніше.

Андрійко, силкуючись, витягнув апарат з вежі. І коли Левко Пилипович глянув на рацію, то в нього обірвалося серце. Вся передня стінка передавача була розтрощена й зігнута, батарея розколена надвоє. Батарею, правда, можна замінити запасною, але рація, рація!..

Тремтячими руками (власне, однією рукою, бо другою він майже не володів) Левко Пилипович почав знімати передню стінку. Андрійко допомагав йому, орудуючи викруткою та плоскогубцями. Він знав, що тато міг зібрати приймача чи передавача буквально з нічого, і вірив, що й зараз відремонтує рацію, тільки боявся, чи вистачить у нього сили на таку тонку й кропітку роботу.