Цього ж боявся й Левко Пилипович. Почував, що сили його тануть. Усе частіше змушений був переривати роботу й відпочивати. Рясний піт заливав обличчя, шию. Йому страшенно хотілося пити. Сухий і шорсткий, як щітка, язик ледве ворушився, у грудях пекло, але він шкодував для себе зайву краплину води, зберігаючи її Андрійкові.
Однак хлопчик помітив, що татові з кожною хвилиною стає гірше. Він налив у кухлик води і попросив:
— Випий, тату. Тобі полегшає.
Левко Пилипович не заперечував. Набрав у рот води, так потримав її, потім уже проковтнув. Справді, йому одразу стало краще, навіть але ніби в очах проясніло. Але такий стан тривав недовго. До горла підкотилася нудота. І тепер він уже сам попросив:
— Ще трохи…
— Всю випий, усю, — наполягав Андрійко. — У нас же є вода. А як тобі вже покращає зовсім, тоді потерпимо.
Левко Пилипович на диво покірно випив з кухлика всю воду. Знову взявся до роботи, переборюючи нудоту, що все ж таки підступала до горла. Своєї рани він начебто не почував. Був тільки тупий, гарячий біль у лівій половині грудей та в плечі, і йому здавалося, що коли б він оце мав змогу лягти грудьми чи спиною на щось дуже холодне, той біль минув би і він знову відчув би себе здоровим та цілком працездатним.
Але замість холоду навколо було розпечене сонцем каміння, жаром дихала наскрізь прогріта земля, в лице пашіло гаряче повітря.
Йому знову нестерпно захотілося пити, він ледве ворушив важким, розпухлим язиком, але подумав про те, що не попросить води ні краплини, а залишить її Андрійкові…
Раптом йому здалося, ніби він чує звук приймача, і губи його скривила квола, ледь помітна, якась неприродна усмішка.
— Слухай, Андрійку, слухай… Нас викликають…
Хлопець глянув на нього здивовано й злякано. Навушників ні в тата, ні в нього на голові не було, мертва апаратура лежала ще розкидана, і сам він ніяких звуків не чув.
— Хто викликає, тату?.. Що ти чуєш?..
— А хіба ти не чуєш?.. — цілком логічно й виразно спитав Левко Пилипович. — Ось ти слухай… слухай…
Андрійко затремтів усім тілом. Хоч батько говорив начебто цілком свідомо, не плутався і не збивався в словах, але вони аж ніяк не відповідали тому, що було насправді. Як же тато міг щось чути, якщо радіостанція не працює, а сам він дивиться кудись у простір невідривним, некліпаючим поглядом?
— Що з тобою, тату?.. Отямся!.. — майже закричав хлопчик у відчаї.
Він спробував приторкнутися рукою до татового плеча, але той несподівано грубим і сильним рухом відштовхнув його:
— Ти ж заважаєш!.. І оті заважають, що он там…
— Татусю!.. Тату!.. — тепер уже закричав Андрійко на повний голос, почуваючи, що його охоплює невимовний жах. — Там ніде нікого немає!.. Це я біля тебе, Андрійко!.. Та глянь же, це — я!..
Слова на устах Левка Пилиповича перетворилися на невиразне бурмотіння, з якого Андрійко все-таки зміг зрозуміти: тато дуже добре знає, хто біля нього, і що треба слухати радіо — воно скаже, як і що робити…
Плачучи та долаючи опір батька, Андрійко підхопив його під руки й потяг у вежу, в прохолодну тінь. Обережно поклав на суху траву, яку весь час наношували, щоб прикрити камінну підлогу, а під голову підклав подушку, набиту тією ж травою. Потім він намочив водою ганчірку, витер батькові розхристані груди навколо перев'язки, витер, обличчя і шию, знову намочив ганчірочку і поклав татові на лоба.
Левко Пилипович принишк і, здається, заснув. Дихати він став рівніше й спокійніше. Тут, усередині вежі, було не так жарко, як надворі, стіни повнилися одвічною вологою, яка бувай там, куди ніколи не проникає сонячне проміння.
Андрійко сидів над батьком, невідривно дивився йому в обличчя і тихо схлипував. Хлопчик ще не усвідомив того, що може статися далі, але гнітюча туга облягала його серце, і думав він не про себе, а про тата — як порятувати його, чим допомогти і чим зарадити?
Минула, може, година, може, дві, а тато все ще спав, рівно дихаючи.
«Гаряченьким погодувати його треба, як прокинеться, — подумав Андрійко. — Він же зовсім кволий став та ще й це поранення».
Тихо, щоб не розбудити батька, хлопець переповз у протилежний куток вежі, де зберігалися продукти, і… жахнувся. Розірваний мішечок з сухарями лежав осторонь порожній, і лише кілька сухарів валялося в пилюці, в сухій траві, серед камінців. Зовсім окремо валялась зігнута консервна банка, і коли він заглянув до неї, то переконався, що консервів у ній лишилося не більше як півложки.