«А чого це тато згадав про маму? Та ще так. Каже: «Якщо зустрінешся з нею». А сам він?.. Може, знову марить? Такий гарячий увесь… Але що ж я можу зробити? Що я можу?» — губи в Андрійка затремтіли, він міг би й заплакати, бо його ніхто не бачив, але закусив губи, зітхнув важко невиплаканими грудьми і знову став стежити за місцевістю.
Хоч з моря часом докочувалася прохолода, ніч була парка. Нагріта за день земля дихала теплом, і воно текло над нею, горнулося до неї невидимими хвилями.
«Шкода, що німці захопили своїх поранених та убитих, — подумав Андрійко, — можна було б позабирати в них патрони й автомати… А то що ж, тим, що є, багато не настріляєш. Але я буду так, як тато навчав; підпущу ближче, а тоді вже. Заснув він чи ні? От коли б заснув!»
Андрійко знову навшпиньках пішов траншеєю. Трохи не дійшовши, зупинився. Тато лежав боком, головою на подушці. Лежав зручно, мабуть, спав і не почув Андрійкових кроків.
«Хай поспить, — радісно подумав хлопчик, — як добре, що він заснув».
І все ж коротка ніч здавалася дуже довгою. Андрійко страшенним зусиллям волі боровся зі сном, поки нарешті не помітив, що небо ледь-ледь посвітлішало. Тоді йому стало легше. За ніч вороги не з'явились. Тепер уже не з'являться. Вони вже добре провчені і знають, як їх тут зустрічають по видному.
Хлопець почав стежити за тим, як приходить світанок. Бліднуть зорі… Десь ледве помітно рожевіє небо… Прокидаються і подають перші, ще сонні голоси ранні пташки… Все, все він чув і бачив надзвичайно виразно, чітко, яскраво, ніби все навколо просвічувалось і розкривалося перед Андрійковими очима, і його душа, як, може, ніколи досі, була вражена величчю й красою Всесвіту, незвичайністю і простотою тих змін, які відбуваються у природі…
«Тато ще спить. І нехай спить, — радів Андрійко. — Зараз я приготую йому сніданок. Один раз на день їсти — це для нього мало. Я годуватиму його і вранці і ввечері. А мені досить і одного разу…»
Він пішов до вежі, хутко закип'ятив воду і вкинув у неї останню грудочку цукру. Хай тато вип'є солоденького окропу з сухариком, це його підтримає.
Коли повернувся назад з казанком, тато ще спав.
Тоді тихо озвався:
— Прокидайся вже, тату, поснідаємо трохи. А тоді знову можна буде відпочити.
Левко Пилипович не поворухнувся.
— Тату, чуєш? — в голосі Андрійка забриніла затаєна тривога.
Знову ніякої відповіді не одержав.
Тоді кинувся до батька притьмом, упав перед ним на коліна і смикнув за плече, намагаючись заглянути в обличчя очима, що вже округлювались і наливалися жахом.
І раптом він нестямно щось скрикнув…
Левко Пилипович лежав мертвий.
17
Він довго копав яму, все ще не вірячи, що копає її для тата. Руки були мов чужі, не слухались його, не тримали заступа. Ноги тремтіли й підгиналися.
Іноді сідав біля ще неглибокої ями і затуманеним зором втуплювався кудись у далечінь. Щось думав, але що саме, не розумів, бо думки були, як клубки хмар — не чіткі, до кінця не оформлені й заплутані. Часом зусиллям волі намагався схопити якусь думку, зосередитися на ній, довести її до кінця, але вона несподівано виривалася, розповзалась, а замість неї уже туманом клубочилась інша, теж невиразна й нестійка.
Та коли він отак сидів, тіло його встигало трохи відпочити. Тоді знову брав заступ, дробив міцний, непіддатливий камінь, довбав віками злежану землю.
Кілька разів відкладав роботу, підходив до тата, відгортав ріжок білої простині, якою прикрив мертве тіло, і довго дивився йому в обличчя. Воно було воскове й холодне.
— Тату… Татусю… — пошепки кликав Андрійко, ніби боявся несподівано злякати його. — Це ж я, твій Андрійко… Почуй мене, обізвись до мене, бо мені страшно… Як же я тепер буду без тебе?.. Навіщо ти вмер?..
Він дослухався до власного голосу, схиливши розкудлану голівку на тоненькій, як стебельце, шиї, і з надією вглядавсь у мертве татове обличчя:
— А може, ти чуєш мене, тільки не можеш відповісти?.. Я підожду… Я тут посиджу біля тебе…
І довго сидів закам'яніло, ждучи якогось чуда, сподіваючись, що тато ворухнеться, обізветься, і тоді все буде так, як було досі.
Але спливав час, ніякого чуда не ставалося, тато мовчав, стуливши мертві губи, які так і захолонули з виразом муки та скорботи.