Уже він не чує перестуку коліс, а бачить свою маму — живу, веселу й гарну, таку, якою завжди знав її. Мама каже:
— Валерику, ти не бійся отих чорних хрещатих павуків, що повзуть на нашу землю. Ти бий їх, знищуй!..
— Я не боюся, мамо, — говорить їй Валерик.
— А де твій піонерський галстук? Покажи його, синку.
— Ось він, на грудях, — показує Валерик, і в очах у нього червоно-червоно, наче він дивиться на схід сонця…
Вагон рвонуло так, що Валерик прокинувся, злякано розплющив очі. Але йому на голову лягла турботлива батькова рука, і почувся хриплуватий теплий голос:
— Спи, Валерику, спи. Нам ще їхати…
БАХЧИСАРАЙ
Ось і Бахчисарай. Давнє-предавнє місто, що розкинулося в долині серед химерних велетенських скель, усе в густих садках і чорно-зелених струнких кипарисах, нерухомих і загадкових, ніби вони оберігають якусь велику таємницю.
Батько йде повільно, намагаючись угадати, в яку вуличку повернути. Їх тут так багато, отих вузеньких кривулястих вуличок з глухими глиняними та кам'яними парканами, що, здається, й місцевій людині в них важко розібратися.
Валерик зазирає батькові в очі: чи так ідемо? Але батько — неквапливий і спокійний:
— Якщо вже сюди добрались, то тут знайдемо. Люди направлять.
А людей мало… Тільки іноді оддалік промайне струнка дівоча постать у картатій спідниці, з-під якої виглядають шаровари.
Валерик дивується:
— Глянь, усе не так, як у нас.
— Не дивина, — пояснює батько. — Татар тут найбільше.
Назустріч біжать, лопотять босими ногами хлоп'ята. Лиця у них наче присмажені, очиці, мов чорні жаринки, горять. На Валерика і його батька вони не звертають ніякої уваги, їм тепер щодня доводиться бачити нових людей у своєму місті, — приїжджають з окупованих німцями земель. Але батько зупиняє їх:
— Хлоп'ята, чи не знаєте, де тут живе Волков?
Хлопчики швидко перемовляються між собою по-татарськи, гаряче сперечаються, потім один з них, найстарший, каліченою російською мовою відповідає, що такого вони не знають.
І приїжджі йдуть далі. Нарешті наткнулись на якогось дідуся.
— Знаю Волкова, — каже він. — Технік по виноградарству… І жінку його знав, медичною сестрою була в нашій лікарні. Вона мені ще уколи робила, як захворів…
— Чому «була»? — трохи збентежено питає батько. — А зараз хіба немає?
— Немає, немає… — глухо покашлюючи, каже дід. — Обох на фронт узяли — і її, і його… А хата їхня онде стоїть, займайте й живіть, якщо ви родичі чи знайомі. Сюди німець не дійде.
Подякували дідові, пішли до тієї хати. Вона така ж, як і інші — присадкувата, під червоною черепицею, двір огороджений глиняним парканом. Хвіртка не замкнена, батько тільки натиснув на неї рукою, сама відчинилася, сумовито привітавши їх скрипом іржавих завісів. І від того звуку у Валерика чомусь защеміло серце.
На дверях — маленький замочок, про людське око, крутни його рукою — скрутиш. Заглянули у вікна. Стіл, шафа, канапа, стільці попід стінами і навколо столу. Кухня з посудом на мисничку. Видно, господарі, прощаючись з своєю хатою, ретельно прибрали її.
— Що ж будемо робити, Валерику? — питає батько. — Жити будемо. Куди ж нам діватись?
— І то правда… Ось тільки сходимо ще в міськраду, щоб узяти дозвіл, та й заживемо.
У міськраді татарин у синьому галіфе, у зеленій гімнастерці, підперезаній широким жовтим поясом, довго розглядає евакуаційні папери. Все правильно: батько і син Волкови евакуюються до Криму, в Бахчисарай. Міськрадівець навіть радий, що йому не треба піклуватися про житло для прибулих.
— Оселяйся, дорогий, оселяйся, живи на здоров'я, — каже він до батька. — Цей папірець тобі вже не потрібний. Мені потрібний.
Він ховає в шухляду свого столу довідку про евакуацію й питає:
— Що робити будеш?
— Швець я, — пояснює батько. — Майстер першої руки.
— Дуже добре, дорогий! Буде робота. Ось скільки роботи!.. — І він проводить ребром долоні по своїй шиї.
Тепер Валериків батько щоранку йде на роботу в майстерню.
Шиє взуття для фронтовиків — грубі кирзові чоботи для солдатів і міцні, мов залізні, черевики з клапанами для матросів. Скільки того взуття треба — й сказати важко! Тому батько часто лишається й на другу зміну.
Валерик сам варить перлову або пшоняну кашу в чавунці, обгортає чавунець ганчіркою, щоб каша не прочахла, і несе батькові у майстерню.
Там його вже всі добре знають і радо зустрічають:
— Он твій помічник іде, — кажуть батькові.