Сашко, отямившись, наче підкинутий тугою пружиною, відскочив назад — блідий, але весь зосереджений. Не відриваючи погляду від гадюки, він миттю нахилився, схопив у руку камінь і що було сили жбурнув його навмання. Камінь упав поряд з гадюкою. Він не завдав їй ніякої шкоди, але, видно, роздратував, бо тварина зненацька витяглася всім тілом, зіперлася на хвіст і стрибнула чомусь не до Сашка, а до Гени, наче саме в ньому і вбачала свого найголовнішого ворога.
Гена заверещав несамовито, але з місця зрушити не зміг. Його жирне, завжди рожеве обличчя зробилося сірим від рясного холодного поту. А округлені очі застигли і стали ніби скляні.
Сашкові потрапила під руку суха гілляка. Він широко розмахнувся нею і, старанно цілячись в голову гадюці, кинув. В голову він знову чомусь не попав. Але й це було добре. Страшна голова прошипіла щось загрозливе, а лускате довге тіло в корчах обвилося навколо гілляки, сплелося з нею.
— Бий, бий її!.. — закричав Сашко і знову майже підсвідомо жбурнув великий камінь.
Хоч руки в нього тремтіли, тепер камінь влучив прямо в голову. Гадюка забила довгим хвостом об землю, здіймаючи куряву, спробувала підвестись, але безсило вивернулась і зів'яла на землі. Тепер здавалося, що серед сухої трави і сірого каміння лежить вірьовка, яку ворушить вітер.
— Ну, от і все, — сказав Сашко і знесилений сів на землю. Обличчя в нього було бліде, а очі кліпали переможно й весело. — Я думав, що вона тебе вкусить.
Гена не відповів. Він все ще не вірив, що ця страшна пригода скінчилася так щасливо. Йому ще ввижалась трикутна голова з пласким лобом, що погойдувалася в повітрі, як маятник, і гострий чорненький роздвоєний язичок.
— Та вбита ж вона! — нервово й радісно вигукнув Сашко. — Дивись-но сюди — мертва вже!..
Він підійшов до гадюки і підняв її на гілляці, довгу, гнучку, тепер уже зовсім не страшну. Раптом йому захотілося, щоб ось тут, близько біля нього, з'явилася ще одна така сама гадюка. Він би й ту вбив. І взагалі, що у цьому особливого — вбити гадюку! Треба тільки не розгубитись… І не тільки гадюка, — хай ще щось страшніше стане на його шляху, він з ким завгодно справиться.
Але боротись було ні з ким. На гілляці висіла лише безсила мертва гадюка.
І Сашко вирішив:
— Ми її ось тут, у кущі, заховаємо, а потім з собою заберемо і в школу віддамо. От буде здорово!..
— А вона не оживе? — недовірливо спитав Гена, який уже отямився трохи після пережитого і тепер стояв кроків за три від Сашка, не знаючи, що робити далі. Йому й підійти хотілося, але ляк ще тримав його в своїх пазурах.
— Тепер уже не оживе. А здорово ми її прикінчили… Та коли б і вкусила, то це нічого. Треба тільки швидко отруту висмоктати.
— Як висмоктати? — не повірив Гена.
— А так: висмоктуй і випльовуй. Аби не ковтнув. А ковтнеш хоч трохи — каюк!
— Ти звідки знаєш?
— Пхи! Звідки?! Скільки разів я висмоктував, — сказав Сашко і сам повірив у свою вигадку. — А скільки я вже тих гадюк убив — не злічиш. Ну, та досить про це. Пішли.
— Я не піду, — раптом заявив Гена несподівано твердим, не властивим йому голосом.
— Як це не підеш?
— А так: не піду і все. Ти йди, якщо хочеш, а я — додому. — Так ти ж без мене й дороги не знайдеш. Та й хлопці тебе затюкають. Скажуть: «От герой, ішов-ішов і вернувся».
Гена задумався. Дороги він таки не знав. І коли говорив, що не піде далі, то розраховував, що, може, й Сашко після події з гадюкою не буде таким твердим у своїх намірах, а погодиться повернутися додому.
Але, як видно, в Сашка такого наміру не було.
Що ж робити?
Гена ще трохи подумав і сказав:
— Ну, тоді дай поїсти.
— А цього вже не буде, — заперечив Сашко. — Ти чув, що я тобі сказав, коли в дорогу вирушали? Чув?.. Так отож і не забувай.
Гена схилив голову, посопів трохи.
— Ну, ходім. Тільки швидше. Бо буде мені дома.
Сашко подумав, що Гені таки справді перепаде на горіхи. Йому стало навіть жаль цього товстого хлопця, якому довелося за такий короткий час так багато пережити, і він милостиво сказав:
— Скоро вже повернемось. Пішли.
Він перший заліз у печеру й подав Гені руку.