— От тобі й на! — розчаровано протяг Сашко. — Ішов, ішов і — прийшов… Ну, досить за ним ходити. Давай, Гена, твого картуза, я покладу в нього їжачка. Буде один на двох. Раз удвох знайшли його, значить, обом нам він і належить.
Гена й зрадів цьому, але разом і стурбувався: ще чого не вистачало — класти їжачка в його картуз!
Проте заперечувати він не став. Раз Сашко сказав, то треба йому підкорятись.
Поклавши їжачка в картуз, хлопці пішли назад, до виходу, щоб повернути в короткі катакомби. Сашко ніс їжачка, а Гена свічку. Так вони дійшли до розвилки: один хід вів праворуч, другий — ліворуч.
Хлопці завагались, куди ж іти? Ні там, ні там денного світла не було видно.
Печера, що вела ліворуч, здалася Сашкові вужчою й темнішою.
— Нею ми не йшли, — сказав він, — нам треба ось сюди, направо.
Але їм довелося повернути ще кілька разів. У Сашка раптом промайнула думка: «А чи не потрапили ми в лабіринти, про які розповідав Федір Семенович?..» І від цієї думки йому враз стало трохи страшно.
Він ішов уперед, натикаючись на кам'яні визубні, обминаючи їх, а сам все напружено думав, згадував, чи сюди вони з Геною йшли за їжачком, чи не сюди.
Еге ж, таки важкувато знайти тут дорогу. Це не те, що в степу чи на морі, де все видно, як на долоні. Це — підземелля. А тут хто завгодно заблудитися може. Навіть той, хто вже раніше бував. А якщо він, Сашко, одразу виходу не може знайти, то що ж тут дивного? Знайде… От тільки часу шкода. Затримаються вони довше, ніж слід, лаятимуть Гену вдома так, що тільки держись!.. Та й йому, Сашкові, мабуть, дістанеться від матері.
«Ну, нічого, я всю вину на себе візьму, — вирішив Сашко. — У мене мама хороша, якщо й поб'є, то не боляче…»
Він зупинився, уважно подивився круг себе й сказав:
— Гено, тепер я вже точно знаю, куди треба йти. Ось сюди.
— А ти правду кажеш, що знаєш? — перепитав Гена.
— Ну, звичайно ж!.. Ходімо.
Та все ж Сашко йшов не дуже впевнено. Він зупинявся через кожні десять-п'ятнадцять кроків. По дорозі з'явилися нові повороти, що вели у безвість, і нарешті хлопці знову наткнулися на глуху стіну.
— Ти диви! — здивувався Сашко. — Знову ми в цьому закутку. Я його вже добре запам'ятав. Тепер ясно: лівіше треба було брати.
Гена не відповів. Та Сашко й не чекав на його відповідь. Ці останні слова він сказав тільки для себе. Йому справді здавалося, що він запам'ятав цей закуток. Він був певний, що тепер, варто тільки повернути ліворуч, і їм відкриється шлях до виходу.
Але ця дорога знову чомусь повела вниз.
«Ну й нехай собі, — думав Сашко. — А вихід усе-таки попереду є».
І Сашко йшов, ішов. Гена важко чвалав за ним. Він боявся відстати від свого друга й на крок.
А Сашко все ще надіявся, що ось-ось попереду засіріє денне світло, закінчаться оці таємничі печери і він з Геною дихне свіжим повітрям. Йому так захотілося швидше виплутатись з катакомб, що він відчув прилив нової сили й майже весело обізвався до Гени, який раз у раз спотикався.
— Ну, що ти, як лантух з тирсою? Треба ж міцнішим бути. У нас дівчата і то… Куди тобі!..
Проте ще через якийсь час Сашко і сам втратив бадьорість, свічка вже наполовину згоріла, а попереду ніякого просвіту. Хоч би було з ким порадитись. А то цей Гена, справді, — лантух лантухом. Самому й то вже легше було б!..
— Сашко, давай посидимо трохи, — обізвався Гена. — У мене вже ноги болять.
На його велике здивування, Сашко одразу ж погодився:
— Гаразд, тільки не довго. Гена важко опустився на землю.
— Сашко, чи ми не заблудилися? — жалібно запитав він, боячись власного голосу.
— Що ти?.. І скаже таке, — заблудилися!.. Ось тільки спочинемо трохи й підемо далі. Не дрейф, до вечора будемо дома.
— А хлопці, мабуть, давно вже дома.
— Ну, то й що ж? Хіба у них такий маршрут, як у нас? їхнім шляхом і маля легко пройде… Поки сидимо, давай погасимо свічку.
Він дмухнув, і хлопців окутала темрява. Обом стало моторошно. Гена ближче присунувся до Сашка, щоб відчувати його весь час біля себе.
— Ти не тремти так, — сказав Сашко, намагаючись голосом заглушити в собі той страх, який почав оволодівати ним.
Власне, він боявся не темряви. Його лякала думка про те, що вони, мабуть, таки справді заблудились. А якщо це трапилось, то нелегко буде їм вибратися звідси. Федір Семенович розповідав, що в партизанів було багато ліхтарів не тільки звичайних, але й кольорових, зелених, синіх. Їх розвішували так, щоб по вогнях можна було визначити, куди треба йти. А що робити йому, Сашкові, з своєю свічечкою?.. Ех, наробив їжачок лиха!..