Багато є таких батьків, що мають звичку кожному зустрічному похвалити свою дитину. А вона, Марія Павлівна, не вихва ляється Сашком перед сусідами — в серці любов до своєї дитини носить. Вона не вміє ніжно пестити, цілувати на людях, та він би й не відповів їй на ті відкриті, показні ласки. Зате люблять вони одне одного глибоко…
Довго сиділа Марія Павлівна на самоті і багато думок передумала.
А потім її вже й острах узяв: де ж все-таки Сашко з Геною? Час би вже й повернутися.
І раптом знову пронизала гостра думка:
«А що, як заблудилися хлопці в катакомбах?..»
Так, це справді могло трапитись. Адже Марія Павлівна добре знає, як химерно покручені оті підземні коридори. Тягнуться вони і прямо, і вліво, і вправо, ніби вулиці та провулки у величезному місті. На кожному кроці — загадкові зигзаги, закручені петлі, глухі тупики. Ідеш наче сюди, а виходить, що треба було інакше йти. Марія Павлівна жила там під час війни. Спершу воду партизанам носила, потім у підземних майстернях працювала — шила, латала. Але й сама не всі входи та виходи знає. А Сашко ж тільки раз там був, та й то недалеко повів їх учитель, Федір Семенович…
Учитель добре знає катакомби. Командиром партизанського загону був. Але чи зручно турбувати його серед ночі?.. Тільки клопоту наробиш. А тим часом Сашко прийде, виявиться, що все гаразд, і — соромно буде перед Федором Семеновичем!..
І знову сидить Марія Павлівна, жде…
Уже й серце болить, а жде, надіється.
Ні, немає Сашка. Мабуть, таки заблудились хлопці.
Ага, нарешті! Знайомо рипнула хвірточка.
Марія Павлівна кинулася до порога.
Ні, не він.
У двір зайшов Генин батько, Ярослав Никанорович. Ото клопоту буде!
Ярослав Никанорович повільно переступив поріг і, дивлячись на Марію Павлівну печальними очима, промовив:
— Досі немає Гени. Це ж просто жах!
— І мого немає, — сумно сказала жінка.
Ярослав Никанорович сів на стілець, поскаржився:
— Дружина аж захворіла. Що його робити, я й сам не знаю. Марія Павлівна подивилася на його маленьку, зігнуту, придавлену горем фігурку й сказала:
— Чого ж так будемо сидіти? Ходімо шукати.
— Де шукати серед ночі? — в голосі чоловіка було чути справжній розпач.
— Ходімте, — твердо і коротко сказала ще раз і, накинувши на плечі жакетик, рушила до дверей.
Він пішов за нею, мовчазний і покірний.
Вона знала, куди йде. Біля школи жив Федір Семенович.
Вікна в його хаті вже не світилися, але Марія Павлівна постукала.
Виявилось, що Федір Семенович тільки ліг, ще не встиг заснути. Впізнав жінку, запитав:
— Що трапилось, Маріє Павлівно?
— Сашка і Гени немає. Кажуть, що вони в Партизанські катакомби пішли. Боюсь, чи не заблудилися хлопці.
Марія Павлівна не могла розглядіти в пітьмі обличчя вчителя, але добре знала його і уявляла, як стурбовано звелися у нього над переніссям широкі чорні брови.
— Погано, — промовив він. — Там є такі закутки, що й дорослому не під силу їх запам'ятати. А це ж — діти. Я зараз…
Швидко він вийшов одягнений, сказав:
— Самим нам важко буде шукати хлопців. Треба обійти і короткі катакомби, і довгі. А ви ж їх самі як слід не знаєте.
— То що ж робити будемо? — запитала Марія Павлівна ослаблим голосом.
— Підемо зараз в піонерський табір, хай директор дасть нам на підмогу хлопців старшого загону і вожатого. Я вже двічі водив їх на екскурсію в катакомби, там хлопці серйозні, надійні.
Через півгодини піонерський табір ожив. Перегукувалися голоси. Спалахували смолоскипи. Вожатий, стрункий чубатий юнак, готував піонерів до незвичайного походу.
Не було ще такого в таборі, щоб серед ночі підіймали з ліжка. Але й не знайшлося жодного піонера, який би відмовився піти до Партизанських катакомб.
7. У КАТАКОМБАХ
Сашко з Геною посиділи трохи і знову пішли шукати виходу. Світло засвічували тепер лише на коротку хвилинку, а потім знову гасили і в темряві трималися руками за стіни. Від стін тхнуло теплою вологою, яка дурманила мозок.
Сашко йшов попереду, притискаючи до себе картуза з їжачком, з яким він, незважаючи ні на що, не хотів розстатися, а Гена плентався за ним і в думці нарікав на Сашка. Тепер він уже забув, як сам напросився на цю подорож, і йому здавалось, що у всьому винен тільки Сашко. Тому Гена кректав, сопів, спотикався, робив усе для того, щоб показати, як йому важко.
Сашко не звертав иа це ніякої уваги, думаючи лише, як знайти вихід з цих клятих катакомб. Він уже знав, що заблудився остаточно, і тепер розмірковував, як сказати про це своєму й без того втомленому та вкрай зневіреному супутникові. Просто зізнатися — це значить відібрати у Гени останню надію і останні сили. Але й мовчати далі не можна. Навіть перед самим собою соромно. І Сашко сказав: