Гена, заснувши, всім тілом наліг на Сашка, тому сидіти Сашкові було дуже незручно, одна нога отерпла, але він не ворушився, щоб не збудити Гену. Хай поспить трохи, хай набирається сил, бо ще — ой як тяжко може бути! Добре, коли швидко пощастить знайти вихід. А якщо ні?.. А коли взагалі вони його не знайдуть ні сьогодні, ні завтра — тоді що?.. Аж волосся заворушилося на Сашковій голові.
Йому захотілося зараз же схопитися і не йти, а бігти, аби тільки швидше вирватися з цієї пастки. Але він зусиллям волі переборов у собі страх. Подумав: «Треба хоч самому триматися як слід, щоб не бути схожим на Гену. Бо як удвох злякаємось, тоді — кінець».
Нарешті й Сашко, стомлений подіями та думками, схилив голову на плече. Незчувся, як заснув.
А прокинувся так раптово, неначе його різко штовхнули під бік.
— Гено! Гено! — закричав він спросонку. — Що ж це ми спимо?
— А що? — Гена схопився, як ужалений.
— Як що? Може, ми всю ніч проспали!
Справді, навіть Сашко не міг визначити хоч приблизно, скільки тривав сон. Могло бути — годину, а могло бути — й багато годин. Хіба вгадаєш, коли спиш?..
Але, незалежно ні від чого, тепер треба йти. Відпочили — і досить.
Загартований, звиклий до всіляких труднощів, Сашко справді був бадьорий, жвавий. Він міг іти скільки завгодно. А Гена, хоч і швидко схопився на ноги, раптом відчув, що вони в нього ніби налилися свинцем. Болів кожен м'яз, боліла кожна кісточка. Все тіло було, мов побите. Найменший рух коштував Гені великого зусилля.
І хлопець, зробивши кілька кроків, сказав:
— У мене підкошуються ноги. Натрудив дуже.
— Нічого, розімнуться, — заспокоїв його Сашко, щиро бажаючи, щоб вони справді якнайшвидше розім'ялися.
Але його обіцянка не допомогла. Гена не йшов, а буквально волік за собою ноги — кволо, важко, як стара конячина. Зробить крок, постоїть-постоїть на одному місці, потім робить другий. Горе та й годі!
А далі йшов, ішов і зовсім сів.
Сашко зупинився біля нього, постояв трохи й запитав:
— Ну, що мені з тобою робити?
В його голосі почулися нотки розпачу. Гена не відповів. Тільки тихенько, безнадійно плакав та раз у раз шморгав носом.
Сашко нахилився до Гени, поклав руку йому на плече й почав умовляти.
— Що ми висидимо отак, Гено?.. Хіба ж я не розумію, що в тебе дуже болять ноги і що тобі важко йти? Ще й як розумію. Але ж і сидіти не можна. Треба хоч помаленьку йти… Чуєш, Гено? Вставай. Ми не будемо спішити… А там згодом поїмо ще трохи, хліб же в нас ще є…
Гена перестав схлипувати, зітхнув. А Сашко заговорив знову:
— І дома ж нас ждуть, непокояться… Може, там уже й шукати нас збираються. Скільки клопоту завдали!.. Ні, Гено, нам не можна сидіти й чекати хтозна-чого… А ноги перестануть боліти. Це вони зразу, а потім перестануть. Я тобі точно кажу.
— Ну, давай руку, — промовив Гена.
І вони знову пішли. Сашко часом засвічував сірник, а інколи й свічку. Тоді хлопців обступало суворе каміння, темне й німе. В нього не спитаєш, куди йти. А якщо й спитаєш, то. воно нічого не відповість. Отже, надіятись треба тільки на себе. Хай важко, хай уже й ноги не несуть. А треба йти.
Сашко й сам уже почував велику втому в усьому тілі, йому дуже хотілося їсти, і він думав: «Якщо вже й мені аж живіт підтягло від голоду, то як же себе почуває Гена!» Але й про це Сашко мовчав. Намацував у кишені маленький шматочок хліба і сам собі в думці наказував: «Не чіпай! Хай на потім. Мало що може ще статися. Нехай хоч маленький запас буде». І він змушував себе забувати про той хліб.
Але, коли Гена почав просити їсти, як мала дитина, Сашко таки витяг з кишені той шматочок, відломив половину, простяг Гені і сказав:
— Більше не проси, бо оце увесь. Собі й крихти не беру.
Він обдурив Гену, що хліб увесь. Але добре знав, для чого це робить. Настане час, коли Гена знову буде скиглити, знову проситиме їсти, і треба, щоб було чим хоч трохи його погодувати.
Коли б Гена зараз відламав від свого шматочка трохи й Сашкові, той, звичайно, взяв би. Але Гена не зробив цього, і Сашко тільки проковтнув голодну слину, подумавши: «Нехай. Він же слабший за мене».
8. ЛЮДИ З СМОЛОСКИПАМИ
Федір Семенович, Марія Павлівна і Ярослав Никанорович йшли попереду.
За ними, освітлюючи дорогу смолоскипами, поспішали піонери. Ця група людей з рухливими вогнями в руках тримала напрямок понад морем до лісу. За нею по землі тяглися чорні, химерні тіні. З моря віяло нічною прохолодою. Скелі, об які бились неспокійні і невтомні хвилі, лише вгадувались. Вдень вони манили до себе, чарували око своєю суворою красою. А зараз — лякали темними невиразними формами. Здавалось, за кожною з них на тебе чекає щось таке, чого тобі ще ніколи не доводилося бачити.