Серед піонерів не чути було веселих розмов, сміху, які завжди супроводжують це юне бадьоре плем'я. Всі вже знали, що йдуть у катакомби не на прогулянку, не на екскурсію, а для того, щоб знайти двох хлопчиків, які так необачно потрапили в кам'яні лабіринти. Тому говорили між собою стримано, майже пошепки. Очі у кожного при світлі смолоскипів блищали тривогою й турботою.
Підемо через ліс, — сказав Федір Семенович, — тут є стежина, яку мало хто знає, але нею до катакомб найближче.
— Гаразд, — тихо відповіла Марія Павлівна, тамуючи ту величезну тривогу, яка весь час стискала її серце.
Ярослав Никанорович часто зітхав і все повторював:
— Ох горе, горе яке! Невже ж ми їх не знайдемо?
— Не вдавайтесь у відчай, — звертався до нього учитель, — з хлопцями нічого поганого не сталося. Просто заблудилися. В Партизанських катакомбах це навіть з дорослими бувало… Я Сашка добре знаю. Він хлопчик кмітливий і дужий, зуміє, коли треба буде, потурбуватися і про себе, й про Гену.
Федір Семенович й словом не натякав лише про те, що найдужче турбувало й непокоїло його самого. У катакомбах було кілька ям-колодязів, видовбаних колись партизанами для зберігання боєприпасів та продуктів. Якщо хлопці брестимуть у темряві, то, чого доброго, ще потраплять у таку яму. Можна покалічитись, а то й зовсім убитись. А коли й цілими лишаться, то скільки переживуть, бідолашні! Не всяке серце дорослої людини витримає…
Федір Семенович завбачливо захопив з дому шматок вірьовки, підперезавшись нею так, як рибалки підперезуються сіткою. Нехай буде, може, й знадобиться.
Почався ліс. Це був той самий ліс, який Сашко з Геною бачили з гори, коли спускалися до Чорної затоки. Він був високий і густий. Столітні дуби, клени, осокори переплелися вгорі старим, важким гіллям, заховавши від очей небо і далекі зорі на ньому. Між товстелезними стовбурами росли густі кущі ліщини, глоду, шипшини. Темрява ніби ховалася від смолоскипів, шарахалася від куща до куща. Перед очима вимальовувались дивовижної форми віти. Покручене гілля здавалось живим. Ліс шумів глухо, загрозливо. Час від часу в глибині його, — то далі, то ближче, — лунали якісь незрозумілі звуки. Так міг ревіти дикий звір, кричати на смерть перелякана людина, ламатися могутнє дерево.
Група людей з смолоскипами мимоволі зупинялася, мовчки дослухалась: чи то не Сашко з Геною кличуть на допомогу?.. Ні, той самий звук більше не повторювався. Лише згодом лунав інший, ще дивовижніший і незрозуміліший. Ліс жив своїм нічним, загадковим життям.
— Триматися гурту, — наказував Федір Семенович піонерам.
Але вони й без цього попередження тиснулись одне до одного: ліс лякав їх, і тільки думка про те, що він скоро закінчиться, змушувала їх тримати себе в руках.
А крім того, вони бачили перед собою постаті дорослих. Федір Семенович був високий, трохи сутулий, з гострими рівними плечима. Він розмахував довгими руками так вільно, наче йшов не лісом, а широкою, просторою степовою дорогою. Здавалось, густе гілля розступалося перед ним, так легко він знаходив нікому не відому стежку. Позаду всіх, час від часу роблячи короткі зауваження хлопцям, йшов піонервожатий. Марія Павлівна дивувала хлопців своєю витримкою. Смолоскипи вихоплювали з темряви її обличчя. Воно було бліде, а вуста міцно стиснуті. Тільки Ярослав Никанорович пригнічував дітей своїм виглядом. Маленький і ослаблий, він жалібними очима поглядав на своїх супутників і, здавалось, готовий був ось-ось заплакати.
Нарешті ліс закінчився.
А коли вийшли на узлісся, то з великим здивуванням побачили, що вже світає. Зорі згасли. Небо зблідло і набрало якогось лимонного кольору. На сході, над далеким горизонтом випурхнула хмаринка — легка і яснолиця. Вона швидко зарожевіла знизу, стала схожа на пелюсточку півонії. Потім розчервонівся схід і раптом запалав такими барвами, яких немає в жодному кольорі райдуги.
Піонери повеселіли, заговорили голосніше. Почулися розмови:
— Та невже ж таки хлопці заблудилися?.. — недовірливо питали одні.
— Та ні, не може бути. Це вони кудись далі пішли, — висловлювали припущення інші.
— А може, вони вже давно дома? — вставляли і своє слово треті.
— Ви ще не знаєте як слід тих катакомб, — обернувся до них Федір Семенович. — Ось скоро ви самі переконаєтесь, як легко там можна збитися з дороги.
Нарешті шукачі опинилися перед входом до катакомб. Учитель зупинив усіх, наказав, щоб сіли й відпочили трохи, а сам зі спритністю, яка здивувала присутніх, вистрибнув на кам'яний карниз біля круглого темного отвору.