— Живемо, Гено! Тепер буде чим присвічувати. Він засвітив свічку і дав її Гені.
— На, подерж. А я зараз тобі таку постіль обладнаю, що закачаєшся.
Поки Гена стояв із свічкою в руці, Сашко швидко поклав дошку на землю, застелив її рядниною і весело сказав:
— Лягай, Гено, відпочивай. Звісно, не така постеля, як вдома, але все ж не на голій землі. Бачиш, як нам повезло!.. Тут жили колись партизани — це ясно. Значить, і вихід десь уже недалеко…
Гена важко опустився на коліна, на лікті і безвільно витягся на ряднинці, почуваючи, як у всьому його вкрай стомленому тілі пульсує гаряча кров.
— Давай я тобі в голови підмощу трохи, зручніше буде, — знову сказав Сашко і дбайливо підгорнув краєць ряднинки Гені під голову. — Ось так і лежи. А я зараз сірнички попробую, чи не відсиріли.
Проба виявилась невдалою. Сірнички справді не горіли. Та Сашко ще не втрачав надії.
— Ти знаєш, Гено, як вогкі сірники сушити?.. Об чуб. Ось дивись… Я завжди так роблю, коли сірник відсиріє.
Він почав обережно і м'яко терти головку сірника об власне волосся. Але головка одразу ж розсипалась. Тоді він спробував другий, третій… десятий сірничок. Нічого не виходило. Сірники були зовсім непридатні, і Сашко тільки чортихнувся зо зла. Згадав, що свічка горить даремно, погасив її.
Можна й без світла відпочивати.
— Сашко, лягай і ти біля мене, — обізвався Гена.
— Зараз ляжу, — відповів Сашко. — Я отут причеплюсь, а біля мене хай і їжачок наш відпочиває.
Сашко справді приліг, притуливши до колін картуза з їжачком, і затих. Його знову обійняли тяжкі нерадісні думки.
Що ж його робити далі?..
Легко запитувати. А як відповісти на це своє запитання? Що можна придумати, щоб урятувати і себе, й Гену?.. Адже треба все-таки знайти вихід з цих клятих катакомб. Треба!..
Хлопець довго лежав мовчки, напружено думав… Гена біля нього нерівно дихав. Навколо було темно і так тихо, наче на світі взагалі ніде нічого не існувало, наче й самого світу не існувало, а була тільки оця непроглядна темрява та ще — тиша, від якої дзвеніло у вухах.
Сашко звівся, кволими рухами витяг з кишені сірники, почав рахувати їх помацки. Налічив лише десять. Треба рідше запалювати, щоб розтягти надовше.
Потім він так само помацки зміряв свічку. В ній було, мабуть, сантиметрів п'ятнадцять.
Сашко почав пригадувати, скільки така свічка горіла вдома, коли, бувало, електростанція виключала світло, а йому треба було дочитати Трублаїні чи Джека Лондона. Він встигав прочитати з двадцять сторінок, не більше. Це — дуже мало. Значить, свічку треба теж зберігати. Може, ще трудніше буде.
«А що, якби залишити Гену тут, добре запам'ятати це місце і піти самому пошукати виходу? — раптом подумав Сашко, і ця думка вже не давала йому спокою. — Справді, а чому б і не піти? Гена спить. Він нічого не почує і навіть не знатиме про те, що на якийсь час лишився сам».
Сашкові здалося, що досі він діяв аж надто нерішуче. Його зв'язував Гена. А тепер він сам пошукає виходу. І знайде. Обов'язково знайде. Адже він не буде повзти, як черепаха, а швидко кинеться туди, сюди… Знайде вихід і прийде за Геною. Ото буде радість!..
Хлопець обережно звівся на ноги, боячись, щоб навіть кісточка якась не хруснула. Мацаючи руками стіни, вийшов з печери на магістраль, по якій вони з Геною йшли, і тут тільки знову засвітив свічку.
«Ясно, — подумав він, — треба йти так, як ми і йшли. Тільки тепер я ставитиму позначки. От дурний, і чого раніше до цього не додумався?.. По позначках легко буде до Гени повернутися. Аби тільки він не прокинувся, поки я знайду вихід. Бо ще кинеться мене шукати, розгубимось. А як розгубимось, ото вже справжнє лихо буде!..»
Затуляючи долонею слабенький вогник, Сашко швидко пішов уперед. Кроків через сто він зупинився, знайшов два величеньких камені, поклав їх один на одного й знову пустився в дорогу. Одного разу він зупинився в роздумі, бо дорога роздвоювалась, але думав він недовго. Поклав на розвилці каміння і знову пішов уперед.
Тепер його хвилювало й турбувало лише одне: надовше б вистачило свічки! І чого він не догадався взяти з собою ще одну?…
Та хто ж знав, що так все по-дурному складеться?..
І раптом Сашкові здалося, що вдалині засіріло денне світло. Серце йому забилося, голова запаморочилась від радості. Он він, он він, вихід!..
Але що це? Знову стало темно попереду. Сашко стріпнув головою, закліпав очима від здивування, уважніше подивився вперед і переконався, що там однаково темно, як і позаду. Просто ним бавилась його уява…
А свічка вже згоріла більше, ніж наполовину.
Хлопець жахнувся: