Гена голосно смоктав воду з пляшки, поки вона не стала порожньою.
— А тепер вставай і підемо далі, — сказав Сашко таким твердим голосом, що Гена аж здригнувся.
— Знову йти?
— А що ж ти думав? Отак і будемо отут сидіти та хліб пережовувати? Вставай!
— Не піду я. Ти ж уже ходив, та повернувся.
— Через тебе ж і повернувся. А коли б сам, то давно вже на волі був би.
— Ми ще дужче заблудимось. Не треба йти, Сашко… — почав просити Гена.
Але цього разу Сашко був невблаганний. Він уже встав на рівні ноги і настійливо піднімав Гену.
— Вставай, вставай, кажу тобі.
Гена опинався, скиглив, що викликало в Сашка дедалі більшу злість і навіть якусь фізичну відразу до цього опецькуватого, важкого і по-дурному впертого хлопця.
— Підеш, чи ні? — важко дихаючи, спитав Сашко.
— Не… не піду, — заїкнувся Гена, почуваючи, що зараз станеться щось страшне.
— Шкода мені тебе бити, але доведеться. — Сашко схопив Гену обома руками і так трусонув, що в того аж голова заметлялася на плечах.
— Вставай, бо я тобі зараз не знаю, що зроблю!..
Страх перед Сашковим гнівом виявився дужчим за втому, і Гена знову поплентався, тримаючись за Сашка, спотикаючись та схлипуючи. Він уже майже не розумів, що з ним коїться, і не уявляв, що з ним буде далі. Йому тільки було ясно, що такого кошмару він ще ніколи в житті не переживав. Часом йому здавалось, що все це відбувається в якомусь страшному сні і що варто тільки прокинутись, як всі ці жахи зникнуть, а сам він опиниться дома, в теплій затишній кімнаті, в ніжних обіймах матері.
Як хотілося Гені цього всього зараз! Що б він тільки дав за це!..
Але дійсність була іншою. Треба йти за Сашком туди, куди він веде. Та хоч би він сам добре знав, куди веде. Так не знає ж. Шукає виходу. Але чи знайде ж його? Теж невідомо.
І Гена гірко плакав, нарікаючи на свою долю.
Вони йшли навпомацки. Двічі Сашко присвітив, кожного разу думаючи про те, що сірників стає все менше.
— Ти хоч свічку засвіти, — попросив Гена.
Але Сашко промовчав. Навіщо казати Гені, що свічки вже немає? Тільки й того, що ще дужче почне хникати. І так уже набридли його сльози та нарікання.
Але раптом він сказав:
— Свічка вся згоріла.
— Що ж ми без неї будемо робити?.. Тепер ми загинули, — заквилив Гена.
— Не загинули. Ось що будемо робити!.. На, подерж їжачка.
Сашко швидко скинув з себе сорочку і свій любимий смугастий флотський тільник без рукавів. Потім сорочку знову одяг, а тільника розірвав надвоє. Все це робив він з такою злою квапливістю, з такою рішучістю, що Гена навіть не наважився озватися до нього чи запитати щось. Він тільки тоді радісно охнув, коли побачив, як у Сашковій руці загорівся гніт, зроблений з флотського тільника.
— Ой, Сашко!.. Та це ж здорово! — вигукнув Гена.
— От тобі й здорово, — задоволено відповів Сашко. — Тепер пішли.
Гніт страшенно чадив і тлів не яскраво, але все ж це був вогник, який дозволяв хлопцям бачити одне одного і хоч як-небудь орієнтуватися в печері.
Згодом гніт догорів, але Сашка це вже не дуже лякало: тільник великий, ще не один гніт можна з нього зробити. А тільника не вистачить — сорочка є. Та зрештою й Генину курточку доведеться не пошкодувати, якщо потрібно буде.
Зненацька сталося несподіване. Хлопці наткнулися на якусь дерев'яну перегородку, схожу на перила. Сашко хотів заглянути, що там за перегородкою. Але тільки-но встиг взятися за ті перила рукою та нахилитися над ними, як вони повалилися кудись наперед. Невидима в темряві дошка зачепила Сашка за шию, ніби хтось ударив по ній долонею. Хлопець, випустивши картуза з їжачком, інстинктивно ухопився за слизьку стіну. Але втриматись було ні за що, і він полетів униз.
Гена скрикнув несамовито, нічого не бачачи, але розуміючи, що сталося найстрашніше з усього того, що було досі. Він почув, як Сашко впав десь унизу, вдарився об землю і глухо, протяжно застогнав.
— Сашко! Сашко! Де ти?.. — надривався Гена, боячись у темряві ступити й кроку.
Сашко намагався відповісти, але не міг. Він так ударився боком об якусь тверду річ, може, об камінь, що йому забило дихання, і він беззвучно качався по землі, зігнувшись та хапаючи ротом повітря, мов риба, яку витягли з води.
Минуло чимало часу, поки-таки Сашко, пересилюючи невимовний біль, зміг озватися до Гени:
— Тут якась яма. Я зараз присвічу.
Унизу метнулося ледь помітне нерівне світло, захиталися на мить німі суворі стіни, потім світло зникло, придавлене одвічною темрявою і, ніби з могили, долинув безнадійний Сашків голос: