Але, на його велике здивування, в хаті і на подвір'ї було тихо й темно. Жодної людини. Жодного звуку! Валерик стояв біля воріт і не знав, що робити далі.
Із сусіднього двору, спираючись на ціпок, вийшов дід. Якийсь час він мовчки дивився на Валерика, потім озвався:
— Чого тобі, хлопчику?
— Галю поховали? — спитав Валерик.
— Всіх поховали. І Галю… А ти хто — товариш, може?
— Я ще на окопах лишався і не встиг… — ніби виправдовуючись, тихо промовив Валерик.
— Еге ж, нема Галі, — похитав головою дід.
— А де її мама?
— Люди взяли до себе. Її тепер не можна саму лишати… А ти ж де живеш?
— Там… — невиразно махнув рукою Валерик і пішов.
Знову докотився гул далекого бою. І Валерик подумав: «Це ж тут тільки за один наліт — стільки смертей, а що ж там робиться, на передовій!..» Він почував себе якимсь самотнім, нікому не потрібним, спустошеним. Тяжка туга облягла його серце, здавила до болю, і на очі йому навернулися сльози. Отак би зараз, здається, й заголосив, як Галина мама, але що це допоможе?.. Хто почує біль його серця?
Він ішов навмання, не думаючи, куди йде й навіщо. Може, була вже північ, коли відчинив хвірточку до свого двору. Зайшов у хату, не роздягаючись, ліг на канапу, знесилено заплющив очі. І перед його уявним зором попливли картини з пережитого, одна за одною, трохи неясні, маревні, переплутані…
Довга і важка дорога від Чернівців до Бахчисарая, моряк Аркадій Журавльов…
Живе Галине обличчя, вона дивиться на нього великими синіми очима.
Літак з чорними хрестами на крилах…
Галина мама борсається в руках у людей…
І знову до вух долинув гомін канонади.
Це вже не картини спогадів, а дійсність. І Валерик аж здригнувся.
Від наступного гуркоту шибки у вікнах тонко й тривожно заспівали.
Тепер він лежав і тільки дослухався до того зловісного грому, який то затихав, то наростав, ніби його сюди заносило подувами вітру.
Десь на світанку Валерик ненароком заснув.
А може, то йому лише здалося. Бо коли брязнула залізна клямка дверей, він уже схопився й стояв на ногах.
Увійшов батько. В сутінках його обличчя було невиразне. Але з усього видно, що він дуже схвильований. Рухається по хаті якось рвучко, нерівно, тикається з кутка в куток, ніби хоче щось робити, але не знає, за що хапатись.
— Що таке, тату? Чого ти прийшов?
— Біда, Валерику… Зовсім біда… — уривчастим голосом промовив батько. — Німці прорвали на Перекопі фронт і наближаються. Нас, усіх цивільних, відіслали з окопів… Лагодься швиденько, лаштуйся в дорогу… Знову в дорогу…
— Та куди ж нам тепер? — Валерик відчув, що його починає бити дрож.
— Такий наказ… Щоб хто чим зможе і як зможе. Підводами, машинами, пішки. Ми — пішки. Бо де ж та машина чи підвода?..
— Але ж куди? — допитувався Валерик. Він ще ніяк не міг до кінця збагнути того, що сталося.
— Куди ж, як не на Севастополь. Іншого шляху немає. Батько хапливо складав у скриньку шевський струмент, щось клав у мішечок, який Валерикові вже довелося пронести не одну сотню кілометрів, час від часу зупинявся, дослухаючись, що робиться на вулиці.
А досі спокійна вулиця вже ожила, загомоніла тривожно, зацокотіла колесами візків…
І знову йдуть вони на південь.
Знову — плач маленьких дітей, яких так несподівано розбудили серед ночі.
А дорослі йдуть мовчки, міцно стиснувши у великому горі уста.
Мовчить і Валерик. Йому все ще не віриться, що він знову тікає від німецьких фашистів і шукає притулку. Не віриться, бо не міг же він знати точно, що справді сталося.
А сталося таке: 28 жовтня фашисти прорвали Ішунські позиції і розтеклися, як чорна каламуть, в кількох напрямках одразу — на Феодосію, Керч, Євпаторію, Сімферополь і Севастополь. Тисячі танків і літаків кинув ворог у бій. Сотні тисяч солдат і офіцерів, мов скажені собаки, рвонулися вперед. Гітлер наказав їм узяти Севастополь з ходу, за кілька днів.
Ще не знав усього цього Валерик. Він ішов отупілий, пригнічений, сповнений горя і ненависті, і думав лише одне: «Що ж буде далі?..»
НИЖНІЙ ЧОРГУН
По дорозі їх догнали наші війська.
Сталося це несподівано. Ззаду, спереду, ліворуч і праворуч загуркотіли танки і танкетки, закушпелили автомашини з людьми і різним військовим спорядженням. А за ними невеликими підрозділами, а то й по кілька чоловік та поодинці сунули солдати і матроси. На них жаль було дивитись: розхристані, брудні, неголені, з запаленими очима і сірими перетомленими обличчями — так і видно, що це — армія, яка не перемагає, а відходить.