Поранені тяглися окремо, збившись у гуртки. Той шкандибає, спираючись на милицю чи на плече товариша, у того рука на підв'язці, а ще в іншого обмотана голова закривавленими бинтами. Тяжкопоранених везли на підводах та автомашинах. Сумнішої картини Балерин ще не бачив.
Швидко світало. Попереду чіткіше вимальовувалися круті гори, вкриті лісами та жовто-сірими валунами. Схил однієї гори забілів цяточками хат.
— То Чоргун, — показав Балерин. — Я там був.
— Підемо разом з військом, — промовив батько. — Щоб нас не наздогнали німці.
Але в Чоргуні всіх цивільних зупинили, наказали розташовуватись, хто де зможе.
Хати в селі в одному місці розкидані, в іншому — тісно туляться одна до одної.
Батькову увагу чомусь привернула та, що на горбочку. Вона й не окремо, але й не в отій тісняві дахів та стін.
Двір огороджений низеньким, до колін, парканчиком, викладеним з дикого каменю, якого тут навколо скільки завгодно. Воріт немає зовсім. А в проломі, де мали б бути ворота чи хоч би хвірточка, стоїть жінка із складеними на грудях руками і мовчазно та сумно дивиться на військо, що проходить мимо.
— Драстуйте, — привітався батько, ставлячи на землю свою скриньку. — Скажіть, чи знайдеться у вас місце для нас двох?
Жінка не розпитувала, хто вони й звідки, співчутливо відповіла:
— Куди ж вам діватися? Заходьте.
Уже в хаті вона сказала, що зовуть її Марія Іванівна і що вона навіть рада людям — буде з ким хоч душу відвести.
— А ви ж звідки самі будете? — аж тепер поцікавилась вона.
— Та як вам сказати? Самі-то ми з Чернівців, а війна закинула аж у Бахчисарай… А тепер і там не всиділи.
— Ой, доле ти наша… — скрушно похитала головою жінка. Голос у неї лагідний і жалісливий. — І коли воно все оце кінчиться? Невже ж і ми під німцем опинимось?
— А ви наперед не млійте душею, Маріє Іванівно. Бачили вже і японців, і фіннів, і німців. Незугарні вони з нами воювати… Кажуть: «Бере, бере вовк, та й його візьме».
— Дай боже, дай… — жалісливо промовила жінка. — А ви ж що робити будете?
— Я — швець за професією. Так що взуття різне шитиму. І полагоджу, коли хто принесе. І вам пошию та підлатаю, що треба.
— Гаразд, гаразд, — видно, жінці зовсім байдуже, хто в неї житиме, швець чи кравець, аби людина була добра. Вона попереджує: — Тільки ви тут не дуже розбалакуйтесь, як до вас приходитимуть, всякі є… Ось біля нас живе Абдула, татарин, боюсь я його. Лихий чоловік…
— А мені що? — каже батько. — Мені з ним дітей не хрестити. Він собі живе, а я собі житиму.
Показавши, де умиватись, де спати, жінка пішла у своїх справах. А батько, діставши аркушик паперу та хімічний олівець, написав великими літерами:
«ШИЮ І РЕМОНТУЮ ВЗУТТЯ З ТОВАРУ ЗАМОВЦЯ».
Потім подумав трохи і ще дописав:
«З ГАРАНТІЄЮ».
Витяг з своєї скриньки чотири цвяшки, взяв молоток і прибив оголошення до стовпа, вкопаного над дорогою біля паркану.
— Тепер ми з тобою, сину, кустарі. Кустарі-одинаки, — невесело посміхнувся, повернувшись до хати.
— А може, й тут майстерня є? — спитав Валерик, бо слово «кустарі» прозвучало для нього образливо, він звик, що його тато — передовий робітник взуттєвої фабрики.
— Нічого, не сумуй, — батько погладив Балерина по голові. —?Коли б це було найбільше горе… Сам бачиш, що робиться…
Валерик промовчав. Ще б не бачити!.. Наші війська виявилися затиснутими в Криму. Відходять до Севастополя. Створюють оборонні рубежі. А фашисти насідають великою силою. Бої точаться вже недалеко від Чоргуна.
Марія Іванівна дома майже не жила. З ранку й до пізньої ночі вона бігала по сусідах, по знайомих і незнайомих людях, прала білизну, топила в печі, доглядала дітей, знаходячи в цьому для себе втіху й розраду.
Валериків батько, навпаки, нікуди з хати не виходив, сидів на розкладному низенькому стільці, якого сам змайстрував, сукав дратву та стукав молоточком.
Маленьке оголошення на дерев'яному стовпчику зробило своє. Люди зупинялись, читали, а потім приносили роботу, бо надходила ж зима і кожному взуття було потрібне. За шиття та ремонт батько брав недорого, а шив швидко й добре.
Не забарився прийти і татарин Абдула, про якого згадувала Марія Іванівна. Це був невисокий, дуже товстий чоловік з великим горбатим носом на темно-червоному широкому обличчі і з круглими, як у бика, сердитими очима. Переступивши поріг, він привітався:
— Салам алейкум.
— Алейкум салам, — відповів тато по-татарському.