— Ось мій племінник написав оповідання, — відповів дядько, показуючи згорнутий дудочкою зошит, — хотіли почитати Григорію Епіку, але в Харкові його немає.
Чоловік зацікавився.
— Я теж письменник, звати мене Іван Сенченко. Якщо не заперечуєте, оповідання можу прочитати я.
Дядько і племінник радо пристали на це. Сенченко запросив їх до себе в квартиру і, сівши за письмовий стіл, одразу поринув у читання, а гості мовчки оглядали обстановку домашнього кабінету, барвистий килим на стіні, мисливську рушницю і шаблю часів громадянської війни, що висіли на гвіздку. Сенченко щось відмічав у тексті олівцем, кілька разів кинув невиразне «гм». Потім довго розмовляв з юним автором, особливо цікавився його мандрами в товаристві вуркаганів, а закінчив розмову приблизно так:
— Із тебе вийде письменник, я певен, В оповіданні є гарні описи зовнішності персонажів, багато руху, намічено сюжетну лінію. Але поки що старайся добре вчитись, більше читай художньої літератури. Це зараз для тебе найголовніше.
Відтоді минуло понад двадцять років, закінчилась Велика Вітчизняна війна. Прибувши до Києва, Дмитро Ткач у першу чергу завітав до редакції журналу «Україна», приніс новий матеріал — новелу «П'ять миль», і за секретарським столом раптом побачив людину, яка здалась йому дуже знайомою. Це був Іван Юхимович Сенченко.
Після того, як працівники редакції гуртом прочитали новелу й одностайно похвалили її, щасливий Дмитро Ткач звернувся до Сенченка:
— Іване Юхимовичу, а чи пригадуєте, ви, як колись до вас приходив хлопчик з оповіданням про безпритульних і ви консультували його? Це було влітку двадцять п'ятого року, в Харкові.
Сенченко подивився вражено.
— Так, так, пригадую. Навіть пам'ятаю зміст оповідання. Але невже то були ви, Дмитре Васильовичу?
— Я…
Друкуватися Д. Ткач почав рано, ще в тридцятих роках (у донецькому журналі «Забой» та криворізькій газеті «Червоний гірник»), однак то були перші спроби пера, хоч і досить пристойні. Динамічний сюжет, активні, схильні більш до дії, а не до безплідних розмірковувань характери, економна пружна фраза — такі прикметні риси виявлялися в ранніх оповіданнях письменника, риси, які потім не зникли, бо на них лежала печать особи самого автора, а, розвиваючись і поглиблюючись, стали визначальними у всій його творчості.
У 1948 році майже одночасно виходять дві книжки Д. Ткача: «Моряки» і «Плем'я дужих» (перша частина роману). Тепер він працює плідно, упевненіше. З'являються романи «Крута хвиля», «Арена», повість «Чергове завдання», книжки для дітей: «Гриць хоче стати моряком», «Хлопчик з берега», «Небезпечна зона» та інші.
Дмитро Ткач володіє різностороннім талантом оповідача. Його твори іноді такі не схожі один на одного, ніби писали їх різні люди. Письменникові дається нищівна сатира («Татко й дитятко»), жанр героїчного оповідання, часом близького до легенди («П'ять миль», «Комендант моря»), ліричні етюди («Біла лілея»), а також звичайні побутові й виробничі сцени, з яких, власне, й зіткано такі речі, як «Плем'я дужих», «Арена».
Читачі завжди цікавляться тим, що спонукало письменника взятися за перо. Це питання Д. Ткач висвітлив в одному з листів до автора передмови. Він зазначив: «Копи мене запитують: «Звідки у вас почалося письменство?», я відповідаю: «Від Джека Лондона». Так воно й було. Після «Мартіна їдена» я зрозумів, що мені треба писати. Та хіба тільки це? А його північні оповідання! А весь він — сильний і героїчний!»
Особисте життя автора, його людська індивідуальність. Чи не в цьому ключ до розуміння творчості кожного митця, її стильових особливостей, критеріїв авторської оцінки позитивних і негативних персонажів? Тож окреслю головні віхи біографії Д. Ткача, наведу деякі епізоди з неї, епізоди такі яскраві, що вони самі по собі можуть сприйматися, як новели.
Дмитро Васильович Ткач народився 11 вересня 1912 року в місті Орлику Полтавської області в родині столяра. Після закінчення семирічки працював на Дружківському заводі (Донбас) пресувальником, потім літпрацівником заводської багатотиражки. У 1932 році за відрядженням комсомолу вчився на курсах працівників, преси при ЦК КП(б)У в Харкові. По закінченні курсів працював у редакції криворізької міської газети «Червоний гірник», служив у Військово-Морському Флоті, після служби знову повернувся до редакції і навчався у Криворізькому вчительському інституті.
З перших і до останніх днів Великої Вітчизняної війни був на фронті, брав участь у боях на суші й на морі. За виконання бойових завдань нагороджений орденами Вітчизняної війни II ступеня та Червоної Зірки, медалями «За відвагу», «За оборону Кавказу» і «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.».