На початку грудня різко похолодало.
З півночі прилетів сильний поривчастий вітер і приніс з собою перші заморозки, а потім і сніг. Правда, сніг довго не лежав. Удень він танув на сонці, яке часом пробивалося крізь густу запону хмар, і входив у землю водою. А невеличкі крижані озерця холодно поблискували, відбивали в собі, як у мутному дзеркалі, те сонце, схоже на блискучу пляму, що розповзалася по хмарі, і сухо хрустіли під ногами.
Валерик повертався додому з лісу, тягнучи на плечах березу. Він навмисне не обчухрав її. Стовбур піде на копили, а гілля — на паливо. Ноги плуталися в полах довгого піджака, яким недавно один замовець розплатився за пошиті батьком черевики. Піджак був без ґудзиків, але Валерик замість них пришив дерев'яні цурочки. На голові у нього була шапка-ушанка, подарована незнайомим бійцем. На шапці ще можна було помітити слід від п'ятикутної зірочки, і Валерик дуже пишався нею.
Деревина давила плечі, гнула Валерика до землі. Йому стало душно, і він навіть розстебнув комір свого піджака та розмотав старенький синій шарф на шиї, і тоді на грудях зачервонів галстук, з яким хлопець ніколи не розлучався.
Не доходячи до села, він наздогнав якогось чоловіка, що тяг двоколісну тачку, навантажену дровами. Коли порівнявся з ним, чоловік зупинився й запитав:
— То як, хлопче, може, спаруємось?
— А що? — спершу не зрозумів Валерик.
— Дуже просто, — посміхнувся чоловік. — Покладемо твою деревину., кхм, кхм… на мої дрова; та й повеземо вдвох. І тобі буде легше, і мені.
— Гаразд, — погодився Валерик.
Чоловік був у великій заячій шапці, в старенькому вузькому пальті з облізлим котиковим коміром і в благеньких черевиках, які, мабуть, не дуже гріли ноги. Взагалі, якщо не брати до уваги великої й теплої заячої шапки, то одягнений він був легенько як на такий холод.
Та й вигляд у нього був якийсь хворобливий. Обличчя худе, здається, аж просвічується, а на запалих, ретельно поголених щоках двома плямами лежав нездоровий рум'янець. До того ж він ще й покашлював тихенько і часто. Тому, жаліючи чоловіка, Валерик налягав на тачку з усієї сили, щоб швидше дістатися до місця.
По дорозі розмовляли.
— Щось я тебе не пригадую, — сказав чоловік, повернувши до Валерика своє худе з рум'янцями обличчя.
— А ми з татом недавно тут, — пояснив Валерик. — Евакуйовані… Може, чули, швець — мій тато. У Марії Іванівни живемо.
— А-а, то ти — Волкова синок?.. Тепер знаю. А я — вчитель тутешній, Федір Петрович… Правда, я теж тут недавно. Ось, хвороба в Крим загнала… Легені підкачали… Коли б школа працювала, то я б тебе знав. А то — закрили школу, і я тепер, так би мовити, безробітний… Ти в якому класі вчився?
— Мені б у шостому вже треба бути, — розповідав Валерик, пихтячи і тужачись біля тачки. — А я тільки в четвертому, бо теж хворів змалечку. З ногами у мене щось було, а жили високо в горах, до школи ні дійти, ні доїхати, от і відстав… А вчився я добре.
— Бачу, піонер, — гарно усміхнувся Федір Петрович. — Звуть тебе як?
— Валериком.
— Молодчина, Валерику, — за щось похвалив учитель. — То не біда, що відстав трохи. Наздоженеш… Твердіші знання будуть. Ось як фашистів проженемо з своєї землі та розіб'ємо зовсім, знову школи відкриються, і засядеш ти за науку з новими силами.
— А скоро війна кінчиться, Федоре Петровичу?
Учитель помовчав трохи, мабуть, не наважуючись одразу відповісти на таке пряме запитання, потім кашлянув тихенько й сказав:
— Важко вгадати. Але я думаю, що не скоро… Звісно, вороги не зможуть нас здолати, це — як два по два — чотири. Не такі наші люди, щоб їх можна було завоювати і на коліна поставити… Але повоювати ще доведеться.
Він раптом зупинився, повернувся всім тілом до Валерика і майже весело сказав:
— І знаєш що, Валерику? Фашисти почали цю війну, а кінчати її будемо ми. Ми їх відучимо воювати. Отож і треба з силами збиратися.
— А які ті сили? — підняв голову хлопчик. Йому подобалось те, як учитель спокійно і ясно говорить про війну та про нашу перемогу.
— Є такі, Валерику, є… Ти не думай, що силу тільки на фронті видно, там, де б'ються із зброєю в руках. А та сила, що на Уралі воєнну техніку робить! А ті, що в колгоспах хліб вирощують!.. Сила наша, Валерику, це — і ти, і я, і твій тато…
Він знову тихенько кашлянув, приклавши до грудей руку.
— Так ми ж нічого не робимо! — аж вигукнув хлопець, і в цьому його вигукові було й заперечення, і невдоволення людини, яка хотіла б щось робити, а їй не дозволяють. — Я хоч і зараз на фронт пішов би! А то що ж?.. У чому тут моя сила?..
— А ось саме в цьому вона й є… Що ми ненавидимо фашистів. Що завжди готові до боротьби з ними. А нас таких — мільйони, вся держава!.. Та й ще я тобі скажу: в такому ділі, як війна, не все напоказ робиться…