І Валерик, вдаючи розчарування, протяг:
— Ну, якщо ти так поспішаєш, то що ж, бувай…
За Мамедом зачинилася важка глуха хвіртка. А Валерик за якусь мить був у хаті.
— Тату, Абдула десь зник.
— Як то — зник? — підвів голову батько від колін, на яких лежала шевська дошка з шматком шкіри.
— Мамед каже: поїхав до родичів. Але… якось загадково. Не захотів довго зі мною розмовляти.
— Он воно що… — задумливо промовив батько. — А може, його… вистежили і взяли?.. Треба дізнатись.
І сходив ще раз до коменданта. Та вісті приніс погані.
Виявилось, що Абдули таки справді не стало в селі. Зник — і все. Коли до нього додому прийшли наші солдати, його дружина зустріла їх з закутаним обличчям, так що було видно тільки щілинки очей, і на всі запитання відповідала одноманітно:
— Не знаю, де він… Нічого не знаю… У нас чоловік не звітує перед жінкою…
Отже, Абдула зник!
А його рідня ще міцніше замкнулася за високим муром і звідти — ні звуку. Батько сердито і скрушно похитав головою:
— Проґавили! Шпигуна з рук випустили! Зрадника!.. Як же можна? Виходить, відчув, що треба тікати. А тут, у Криму, є де заховатись — ліси, печери… Погано вийшло. Вовка лютого проґавили.
СЕРЕД ВОРОГІВ
Батько сидів за роботою, а Валерик читав йому вголос книжку про Павлика Морозова. Відірвався од книжки, запитав замріяно:
— А пригадуєш, тату?.. Це — як у Чернівцях. Там ми теж часто отак книжки читали…
— Як не пригадувати, синку!.. Тільки тепер інші часи настали…
І, наче на підтвердження його слів, глухо і важко загули гармати.
Батько й син лише переглянулись на те гримотіння, але навіть зі своїх місць не посхоплювались. Звикли вже до артилерійських канонад, які несподівано починались і так само несподівано кінчались.
Але ця гарматна стрілянина була набагато потужніша, ніж попередні. Шибки у вікнах почали тонко й жалібно співати.
Зненацька вибух велетенської сили струсонув усе довкола, шибки з дзенькотом вилетіли, вся хата затріщала й задвигтіла, немов під час землетрусу, а зі стелі посипалася штукатурка. Батько схопився з стільця:
— Швидше надвір! Придушить!..
Він схопив Валерика. за руку, потяг у сіни. Там з переляканими очима на білому, як стіна, обличчі метушилася Марія Іванівна. Вона вибігла з іншої кімнати і не знала, що їй робити.
Зупинилися біля порога, розгублені й безпорадні. Нарешті Марія Іванівна догадалася:
— Сюди, в погріб!
Погребом жінка давно не користувалася. Під час осінніх дощів він наповнився водою, під ногами хлюпало і чавкало, але ніхто на цю дрібницю не звернув уваги. Всі троє напружено дослухалися до того, що коїться там, нагорі.
А там бій наростав. Снаряди і бомби вибухали і зовсім близько — в сусідніх дворах, на вулицях, у садках та виноградниках, і десь далеко по всій лінії оборони.
— Це, мабуть, німці знову пішли в наступ, — висловив припущення батько.
Кілька разів він намагався виглянути з погреба, але одразу ж опускав ляду. Земля й небо палали вогнем. Чути було, як по дахах порощать осколки, падає звихрене вгору каміння, а потім все це тонуло у нових вибухах бомб і снарядів.
Часом здавалось, що гуркіт бою затихає, і тоді, мов крізь шар вати, пробивалися людські голоси. Не окремі вигуки, а густе тисячоголосся котилося над землею і зливалося в один протяжний звук: «А-а-а!..» То могли бути крики ворогів, що наступають, і могли бути крики захисників Севастополя, що атакують…
Нарешті вогняний шквал почав згасати, відкочуватися кудись убік, і тоді стало чути окремі вигуки та стогони.
А ще трохи згодом Валерикові вчулося щось нове, ніколи досі не чуване. Що то було, він спершу й не втямив. А коли, нарешті, збагнув, то вжахнувся: чужі голоси, чужа мова!
— Німці, тату! — вирвалося мимоволі в хлопця.
— Чую…
Марія Іванівна заломила руки:
— Ой, лишенько ж наше!..
Батько сидів навпочіпки, якось неприродно зігнувшись і притулившись до мокрої стіни. Плече у нього теж було мокре, але він того не помічав.
— Чую, Валерику, німці… — ще раз тихо промовив він і зітхнув, ніби застогнав. Але раптом випростав спину і зовсім іншим тоном, з докором і люттю в голосі вигукнув комусь невідомому: — От тобі й довоювалися!..
— Що ж тепер робити, тату?
— А що ж робити… Треба вилазити з цієї ями, бо коли тут застукають, то ще й перестріляють без усякого, як курчат… Блукали ми, блукали з тобою по світу та прямо фашистам у лапи й потрапили.
Але ще якийсь час не наважувалися вилізти. Зачекали, поки в дворі і навколо стало тихо. Тоді батько першим подерся з погреба, за ним — Валерик та Марія Іванівна.