Щоб юні читачі уявили Дмитра Ткача на фронті, розповім про подвиг, за який він одержав одну з своїх нагород.
Корабель «Шторм», на якому відділенням радистів командував старшина 1-ї статті Д. Ткач, повертався з бойового завдання. Коли почало світати, радянських моряків атакували ворожі торпедні катери, відкрили вогонь з крупнокаліберних кулеметів.
Дмитро Ткач саме стояв у центральній радіорубці і спостерігав, як вахтовий радист приймає шифровку. Зненацька кулемет ударив по рубці, розбив ілюмінатор, поранивши радиста, і в цю мить Ткач побачив, що радіоапаратура завмерла, всі стрілки передавача й приймача зупинились на нулю.
Вискочивши з радіорубки, одразу помітив, що вершечок щогли відтято кулями, як ножем, а один кінець радіоантени лежить на палубі. Довго роздумувати не було часу, кораблеві загрожувала смертельна небезпека. Схопив кінець антени й подерся на щоглу. Трасуючі кулі — червоні, жовті, зелені — весь час супроводжували його, фашисти зрозуміли, що сталося, і намагались будь-що збити радиста. Та ось кінець антени закріплено, і Дмитро Ткач шугонув донизу.
Радіоапаратура запрацювала. Командир корабля наказав викликати по радіо літаки. Невдовзі прилетіли два наші штурмовики й допомогли розвіяти ворожу навалу.
Цей епізод письменник використав у повісті «Спокійне море».
А ось іще один випадок з війни. Він такий незвичайний, що можна подумати, наче це витвір фантазії а не реальний факт.
Сторожовий корабель «Шторм» супроводжував транспорта до лінії вогню. Нерідко його прикривали літаки з повітря. Менший брат Д. Ткача, Олександр, був льотчиком, але вони нічого не знали один про одного. «Я тільки знав, — читаємо у новелі «Мій брат», — що він десь ширяє в небі на літаку, сам я не розлучався з морем і кораблем. А море, як і небо, — безмежне: піди пошукай».
Цього разу на морі і в повітрі було спокійно, та раптом почулось у навушниках:
— Гей матрос! Що ти там робиш? — хтось питав з літака.
— Сиджу на вахті, — відповів йому Ткач. — Німців поки що не чути, то скучаю.
— А хочеш, я заспіваю тобі, щоб не скучав?
— Давай, послухаю.
І льотчик заспівав популярну пісеньку з фільму «Діти капітана Гранта». Чим далі Ткач вслухався в той голос, тим більше переконувався: він!.. Щосили гукнув:
— Шура, це ти?
Пісенька обірвалася, почулось у відповідь:
— Митя?!
Виявляється, брати разом вели транспорт до лінії вогню: один — з повітря, другий — з моря. Пізніше, уже наприкінці війни, Олександр загине в повітряному бою, захищаючи Мурманськ від нальоту фашистської авіації. Так їм і не судилось побачитися…
З цього факту й народилась новела «Мій брат».
Після війни Д. Ткач працював у редакціях газет «Червоний гірник» (Кривий Ріг), «Зоря» (Дніпропетровськ), заступником редактора журналу «Дніпро» та головним редактором видавництва ЦК ЛКСМУ «Молодь», директором видавництва дитячої літератури «Веселка». Зараз перебуває на творчій роботі.
Давно відгриміли запеклі битви на фронтах Великої Вітчизняної, а колишні моряки-чорноморці, — і ті, що знали Дмитра Ткача особисто, і ті, що знають його як письменника, — надсилають відгуки на книжки свого побратима по зброї, допомагають уточнити якісь події, підказують нові теми.
Не забув Д. Ткача і колишній командир корабля «Шторм» віце-адмірал Петро Васильович Уваров. У його книзі мемуарів «На ходовому містку» є такий епізод:
«А вітер дужчає. Усі, хто був на містку, одягають шкіряні реглани. Коли б вестовий вітер не нагнав тягунів. А тут ще й радіограма з штормовим попередженням: «У найближчі 4 години очікується посилення шквалистого вітру від весту до 6–7 балів».
Приносить її на місток командир відділення радистів старшина 1-ї статті Дмитро Ткач, сам спортивної комплекції, завжди чисто поголений і охайно одягнений. Від усієї його постаті так і віє енергією та здоров'ям.
Це він під час рейдових дій «Шторму» на аеродроми Анапи виліз на щоглу, коли осколком перебило антену, і під ворожим обстрілом відновив зв'язок.
А найбільше викликало повагу команди те, що Дмитро Ткач пробував писати морські оповідання і повісті. Це захоплення і визначило дальшу долю Дмитра Ткача: після війни Дмитро Васильович випустив дві перші книги «Моряки» та «Плем'я дужих», став письменником. Тепер він живе і працює в Києві, в його творчому активі близько двадцяти прозових книжок, більшість яких присвячено морю і морякам»[1].
1
П. В. Уваров. На ходовом мостике. Киев. Издательство политической литературы Украины, 1980.