— Ну, то як, відважні мої слідопити, завдання ясне?
— Ясне, товаришу комісар, обізвалася з дуже помітним східним акцентом Іліта Даурова, невисока дівчина, чорноволоса, чорноока і вродлива.
— Не вперше нам, — приєднався до неї другий розвідник, Ібрагім Ібрагімов.
— Не вперше, це так. Певен, що завдання виконаєте добре, — пихнув маленькою люлечкою Єхлаков. — Але все ж хочу нагадати: обережність і ще раз обережність… Не дай вам боже попасти до фашистських лап.
— Досі не попадали, — усміхнулась Іліта Даурова, показуючи білі, аж блискучі, зуби.
Їй було лише двадцять три роки, але життя вона зазнала всякого. Дівчина виросла в Північній Осетії, в селі Фарн. Там же стала комсомолкою і прославленою ланковою. Односельчани любили цю розумну, моторну і вдалу дівчину і обрали її своїм депутатом до Верховної Ради республіки та делегатом Надзвичайного з'їзду Рад Радянської країни, на якому була затверджена Конституція будівників соціалізму.
Здавалося б, чого ще треба дівчині з гірського села Фарн? І так обов'язків стільки, що лише встигай їх виконувати! Вона — депутат, комсомолка, ланкова. Але неспокійне серце в юної горянки. Поставила Іліта перед собою ще одну мету — літати!
Навіть ті, хто дуже близько знав її, висловлювали сумнів:
— Не твоє це діло, Іліто, бути льотчиком. Та й не зумієш ти, тільки час змарнуєш.
Але Іліта Даурова не з тих, що шукають легкого життя. Напередодні війни вона таки закінчила льотне училище. А коли німецькі фашисти напали на нашу країну, сіла за штурвал літака.
Мало тоді в нас було літаків. Мало їх було й на Севастопольському фронті. Тоді Іліті, як і іншим льотчикам, відсиджуватись на аеродромі не доводилось. Вона не раз вела бій з ворогом, доставляла захисникам Севастополя зброю, продукти, медикаменти.
А одного разу… Це було під Новий, 1942, рік. Іліті доручили виконати незвичайне завдання: доставити севастопольським дітям ялинку. Вона мала сісти біля самої лінії фронту, де ріс сосняк, зрубати деревце, піднятися з ним у повітря і скинути його разом з іншим вантажем оборонцям міста.
Вже коли вибрала місце посадки, де не взялися три «месершміти». Застрочили з кулеметів…
Здавалося, не виплутатись літаку з трасуючого мережива ворожих куль. Але Даурова різко натиснула на важіль, знизилась майже до самої землі, і «месери» промчали мимо, загубили літак з очей. А Іліта щасливо сіла на галявину між соснами.
Скидаючи ялинку над містом, прив'язала до стовбура записку:
«Дорогі севастопольці! Сьогодні, напередодні Нового року, ми хочемо сказати, що пишаємося вами і віримо у вашу стійкість. З вами — увесь народ! Діка».
Севастопольці, звісно, не знали, хто це — Діка. Так Іліту звали її друзі. Дехто вважав, що ця кличка — від перших літер, якими починаються її прізвище, ім'я та по батькові — Даурова Іліта Кирилівна. Але Ібрагім Ібрагімов запевняв, що «діка» по-татарському означає — «лісова тигриця».
Та як би там не було, а севастопольські діти мали на Новий рік ялинку і дякували невідомому пілотові з дивним ім'ям «Діка».
Літала б і далі Іліта, але сталося те, від чого ніхто не застрахований у жорстокій війні: фашисти збили літак Іліти Даурової над Чорним морем. В останню мить вона вистрибнула з парашутом і довго плавала в крижаній зимовій воді.
Її підібрав наш підводний човен і висадив на севастопольську землю…
Після госпіталю Іліта Даурова потрапила в 7-у бригаду морської піхоти. Командир бригади підполковник Євген Іванович Жиділов, побачивши депутатський значок на кітелі в дівчини, запитав:
— Ви з Осетії?
— Так, з Осетії, — відповіла Даурова і ще пояснила: — Досі воювала в повітрі, а тепер ще й на землі повоюю.
— Гаразд, приймемо в нашу сім'ю, — погодився Жиділов. — У нас тут багато ваших земляків, вони добре б'ють ворога.
Опісля дізнавшись, що це вона скинула під Новий рік ялинку для севастопольських дітей, навіть обняв дівчину:
— Та ви знаєте, яку радість принесли нашим малятам!.. Війна, бомби, кулі, а тут раптом — ялинка!.. А записку вашу ми переписали на великий аркуш паперу і вивісили як лозунг. Це було дуже, дуже до діла!..
Іліта Даурова стала безстрашною розвідницею. Вона пробиралася в тили ворога непомітно, справді як лісова тигриця, приносила цінні відомості і навіть не раз приводила ворожого «язика».
Казанський татарин Ібрагім Ібрагімов був моряком, служив на кораблі. А коли вороги опинилися в Криму, попросився в морську піхоту. Тепер він ходив в атаки, підбивав ворожі танки, пробирався, як і Даурова, у ворожі тили і жодного разу не повертався з розвідки з порожніми руками.