Выбрать главу

І Валерик благально глянув Єхлакову в очі:

— Товаришу комісар…

Але той перебив його твердо і владно:

— І не проси більше, бо нічого тобі не допоможе. Де ти бачив, щоб діти… — тут він затнувся і ніби аж розсердився чи на Валерика, чи на самого себе. — Словом, усе ясно: до обіду ляж поспи, а після обіду підемо разом… Тебе вчитиме хороша вчителька, моя добра знайома, Клавдія Василівна… — несподівано закінчив він розмову і встав.

З землянки Валерик вийшов невеселий. Він знову опинився серед бійців. Вони, мабуть, ждали наслідків переговорів, бо Аркадій Журавльов зараз же запитав:

— Ну, про що домовились?

— Погано… — поскаржився Валерик. — Комісар хоче віддати мене в підземну школу.

— А чого ж тобі ще й треба? — радісно вигукнув моряк, ніби щойно не він обіцяв умовити комісара. — Вчитись будеш!.. Ти в якому класі?

— У четвертому оце був би.

— Аж у четвертому? От здорово!.. Ну, старина, бажаю тобі добре вчитись, щоб тільки четвірки та п'ятірки хапав!.. Війна, скажу я тобі, війною, а вчитись треба. А ми вже тут і за тебе фашистів на той світ переправлятимемо. Вважай, що кожний третій убитий мною фашист — твій! Так і думатиму: оці два від себе, а оцей один — від мого друга Валерика. Ніби твоєю рукою їх битиму!..

— Щедрий ти… — сказав Валерик, криво посміхнувшись. Але на душі в нього від такої справді щедрої обіцянки веселіше не стало.

Ні, не знаходив Валерик підтримки ні в кого. Всі наче змовились, щоб відіслати його подалі від передової. А ще обіцяли поговорити з Єхлаковим!..

Валерик щиро вірив, що він був би один з найхоробріших захисників Севастополя. І воював би не гірше за інших, і в розвідку ходив би… Ех, не розуміють його і не хочуть зрозуміти!

Серце хлопця краяла пекуча образа. Зараз ні Єхлаков, ні Аркадій Журавльов, ні Даурова з Ібрагімовим не здавались йому такими хорошими та симпатичними, як ще недавно. Всі вони не захотіли, щоб він, Валерик, воював разом з ними. Вони не вірять у нього, думають, що він справді ще малий…

Розсильний привів його ще в одну землянку (видно, багато їх тут нароблено, на підступах до Севастополя!). На нарах спали бійці. Мабуть, це ті, що змінилися з вахти або виконували завдання, як Ібрагімов та Даурова.

— Отут лягай і дави комарика, — порадив розсильний, показавши на затемнений куток. — Спи, поки не розбуджу.

Сказав це й пішов.

Валерик постояв якусь хвилинку, озираючись довкола. Потім поліз на нари. І тільки поклав голову на тверду, набиту сіном подушку, як очі самі заплющились. Йому здалося, що його підхопило якоюсь теплою хвилею, загойдало легко і понесло у безвість.

Він міцно заснув.

ШКОЛА В ШТОЛЬНІ

До Інкермана можна дістатися й коротшим шляхом, але Єхлаков мав побувати в штабі оборони Севастополя, тому змушений був іти чи їхати в обхід. Взяв з собою й Валерика.

— Подивишся, що зробили фашисти з нашого міста, — сказав він.

Спершу вони йшли глибокими кривулястими траншеями, з яких Валерик майже нічого не бачив. Потім видерлися на Сапун-гору. Звідси, навпаки, стало видно все навколо, як на долоні. Почали спускатися по Лабораторному шосе, вузькому й покрученому, захованому від ворожого ока серед скель та густої рослинності.

Цією шосейною дорогою туди й сюди снували вантажні автомашини.

На передову лінію вони везли гармати, міномети, снаряди, міни, зроблені руками севастопольців у майстернях, які тепер теж перебралися у ті ж самі штольні. А на Севастополь машини йшли з пораненими, з відстріляними гільзами, з розбитими гарматами і мінометами, що потребували ремонту.

Одну з попутних машин Єхлаков зупинив.

— До міста? — коротко спитав у водія.

Той відчинив дверцята кабіни:

— Сідайте швидше.

Але комісар не сів у кабіну. Підсадив Валерика в кузов, наповнений відстріляними гільзами, а потім і сам туди вскочив, спритно перекинувши ногу через високий продірявлений кулями та осколками борт.

Машина помчала далі.

Зустрічний лютневий вітер завихрював у кузов відпрацьовані гази і дрібний пісок, обпікав обличчя, руки, забирався під одяг. Валерик і Єхлаков тулилися одне до одного боками, спинами, вбираючи голову в плечі. Однак Валерик часто висовувався, щоб подивитись, що робиться навколо.

Невеликі хатини на Корабельній стороні, схожі на ті, які він бачив і в Бахчисараї та Чоргуні, були здебільшого ще цілі, хоч і тут уже виднілися сліди тяжких бомбардувань — глибокі воронки, обгорілі кістяки будівель, запустілі двори.