Серед учнів прокотився невиразний гомін. Учителька підняла руку:
— Спокійно, діти… Виїхати нам треба обов'язково. Бо ми тепер тут тільки заважатимемо своєю присутністю. Ви повинні це зрозуміти: зайвий клопіт… Машини нам дадуть одразу ж, як тільки закінчать вивозити госпіталь, я вже домовилась. Тому ніхто з вас не повинен нікуди відлучатись. Часу в нас дуже мало. Зараз приготуємо все, що треба взяти з собою..
У школі закипіла робота.
Ув'язували й упаковували зошити, підручники, географічні карти, глобуси, класні журнали — щоб школа одразу ж могла продовжити навчання, як тільки прибуде на нове місце, десь у глибокому тилу.
Разом з іншими лагодився в дорогу й Валерик.
Але метушня й робота не тамували думок. Навпаки, мозок працював гарячково, гостро. Ось який крутий поворот ще раз стався в його житті! І року не минуло, як почалася оця несподівана й жорстока війна, а скільки вже довелося йому перебачити й перетерпіти. Куди не кидала його доля, з якими людьми не зводила!..
Гарячий вітер війни котить його, мов відірваний від дерева листочок. А він, безсилий зачепитися, виявити опір цьому вітрові, чимось зарадити собі, котиться й котиться… Чиясь могутня воля керує ним, керує всіма іншими людьми — дорослими й дітьми. Все підкорено законам війни, жорстоким і невмолимим.
Але, мабуть, і той, кому дано творити ці закони, не завжди змушений робити те, що йому хочеться. Бо хіба ж з доброї волі наші війська залишили Керч і оце тісняться біля Севастополя? Хіба з доброї волі виїздить з міста населення, щоб поневірятись потім по невідомих і тяжких шляхах? І хіба з доброї волі виїздить оце зараз їхня школа?..
Та невже ж таки фашисти справді візьмуть Севастополь і увесь Крим? Хіба-таки в нас немає сили, яка зупинила б їх і розгромила?
Ні, не вірив цьому Валерик. Є в нас така сила. Вона дужча за фашистську. Тільки ще не звелася на увесь зріст, не показала себе. Але надійде час. Вдарять наші по гітлерівцях так, що під них тільки погана згадка залишиться!
Шкода ось, що йому, Валерикові, не доведеться докласти і своїх рук. Шкода, що його пекуча ненависть до ворогів марно згоряє в грудях. Він поїде разом з усією школою в глибокий тил, на Велику землю, і лише по радіо та по газетах стежитиме за полем жорстокої битви. Ой, як шкода!..
— Машини! Машини прийшли!.. — пролунали звідусіль голоси і одірвали Валерика від його нерадісних думок.
— Не затримуйтесь, діти! — гукнула до всіх Клавдія Василівна. — На нас у бухті чекає корабель.
Поки готувалися до виїзду, увесь час не припинялася стрілянина. Там зататахкає кулемет. Там гримне гармата. Там зчинять перепалку автомати. Але того всього якось начебто вже й не помічали. Вуха, мозок і нерви звикли, прижилися, пристосувалися. Ніби так і треба. Навіть дивно було б, якби запанувала суцільна тиша.
Та зненацька повітря над горами задрижало від реву літаків і пронизливого свисту бомб. Здригнулися і самі гори. Одна за одною впали важкі бомби, здійнявши вулкани вогню і диму. На той час учні були вже біля машин, деякі навіть сиділи в кузовах з напнутими брезентовими будками.
Валерик ще стояв на землі. Крізь гуркоти вибухів він почув одчайдушний крик Клавдії Василівни:
— В штольню! Швидше в штольню!..
Але чийсь чоловічий голос заперечив:
— Куди — в штольню?.. Лягай!..
Валерик упав на землю, придавлений залізним ревом пікіруючих літаків. Лежав, притулившись грудьми і щокою до землі. Йому здавалось, що гори зрушили з місця і насуваються одна на одну, б'ються важко грудьми, як казкові велетні, вибухають вогнем, залізом, камінням, димом і смородом. Навіть старі віковічні дерева, вирвані з коренем, летять у насиченому гаром повітрі, підкинуті вибуховою хвилею.
Вуха Валерикові ніби забило тугою ватою, але очима він бачив не тільки вогняні стовпи вибухів, велетенські чорні фонтани землі та каміння, але й окремих людей, своїх однокласників.
Одні з них лежали так само, як і він, а інші кудись бігли, може, навіть не тямлячи куди…