«Велетенська штормова хвиля вогню вдарила ворогам у груди. Здавалося, всі громи неба розкололись над їхніми головами. Вежа косила гітлерівців густою зливою куль, знищувала їх гранатами.
Приголомшені, засліплені, охоплені панічним жахом, фашисти покотилися з гори, залишаючи убитих і поранених.
А вежа стріляла й стріляла…»
Такий фінал повісті.
Герої сильні тим, — стверджує своїми творами Дмитро Ткач, — що їх підтримують інші люди, люди з народу. Такими помічниками у повісті «Єсть, стояти на смерть!» були проста радянська жінка Марія Іванівна, яка дала притулок Валерикові та його батькові, безіменна бабуся з севастопольської околиці, що, ризикуючи життям, носила воду для бійців нашої оборони, трудящі Севастополя, котрі виготовляли й ремонтували бойову техніку в підземних майстернях, а напередодні Першотравня послали своїх представників, з подарунками славним захисникам рідного міста. З-поміж тих подарунків була й свіжа вода в діжечках, а також барвиста хусточка з вигаптованою адресою: «Найхоробрішому захисникові Севастополя»; за згодою всіх присутніх її вручили Валерію Волкову. Такими помічниками героїв повісті «Генуезька вежа» виступають грек-кримчанин Мікос Фасулаті та його син Костас, які передали на скелю воду й продукти, інші рибалки селища. Лише після того, як гітлерівцям вдалося ізолювати гарнізон вежі від місцевого населення, позбавити його будь-якої підтримки ззовні, героїчні оборонці зазнали поразки. Так втрачав свою силу й міфічний Антей, коли його відривали од землі.
Повісті «Єсть, стояти на смерть!» і «Генуезька вежа» з повним правом можуть бути віднесені до кращих творів української літератури про Вітчизняну війну, написаних для дітей.
Широке визнання читачів здобула також мала проза Дмитра Ткача: оповідання «П'ять миль», «Комендант моря», «Повість про боцмана Смолу», «Мій брат», «Реквієм», «Урожай», «Біла лілея» тощо. У Німецькій Демократичній Республіці вийшла антологія українського радянського дитячого оповідання «Осине дерево», про яку перекладач і упорядник її, відомий німецький письменник Гюнтер Штайн, зокрема сказав, що тут «німецькі діти змогли прочитати такі блискучі твори малої прози, як «Пилипко» А. Головка, «На чужину» С. Васильченка, «Торт» І. Микитенка, «Дорога за хмари» О. Гончара, «П'ять миль» Д. Ткача та інші»[2].
Твори Дмитра Ткача, його повісті виходили також у Болгарії, Польщі, Чехословаччині, Канаді.
«Хіба є межа людському прагненню, людським можливостям? Якщо м'язи відмовляються працювати, то є мозок, є воля, яка навіть фізично безсильну людину робить велетнем», — стверджує автор в оповіданні «П'ять миль».
Після того, як ворожі торпедні катери потопили радянський сейнер, сигнальник Володимир Гейко доклав неймовірних зусиль, щоб допливти до берега, при цьому ще й допоміг врятуватися старому мічману Безбородькові, боцману потонулого судна. Він сказав: «Не дрейф, мічман! Удвох допливемо. Ну, держись за мене, клади руку на плече… Ось так…»
І сталося дивовижне. Відповідальність за порятунок іншого, яку Гейко з доброї волі взяв на себе, подесятерила сили самого рятівника, допомогла йому витримати двобій з такою грізною, невмолимою стихією, як море. В оповіданні так і сказано: «Коли б він відчув, що його плече звільнилося від тягаря, що мічмана більше немає біля нього, сила волі, певне, зрадила б йому і він пішов би на дно».
«П'ять миль» — це гімн високому благородству радянського воїна, ствердження всемогутності людського духу, що зневажає навіть деморалізуючий подих смерті, утвердження невичерпності можливостей людини у подоланні перешкод, натхненний гімн мужності, волі до перемоги.
Відособлено стоять у творчості письменника уже згаданий роман «Арена» і повість для дітей «Чорне сальто». Вони — про артистів цирку. Чи не випадково звернувся автор до цієї теми? Ні, не випадково. Захоплення цирком прийшло до письменника ще в юності, коли, навчаючись у школі, він займався гімнастикою, а ставши робітником Дружківського заводу, брав участь в акробатичному гуртку.