Від одного відірвалася бомба, схожа на велику краплю, і з наростаючим пронизливо-гидким виттям полетіла донизу. Вибух оглушив землю, а сонце потонуло в червоно-чорному велетенському фонтані з каміння, осколків і диму.
Другий літак опустився майже до самісінької землі і застрочив з кулемета.
Люди, які довгою строкатою валкою тяглися вздовж дороги, шарахнулися в різні боки. Одні побігли в степ, прикриваючи голову руками, інші впали на землю, шукаючи порятунку в рівчаках та в ще низьких жовтавих хлібах.
Валерика схопив за руку батько. Обоє вони теж побігли подалі від дороги, на яку кидав хрещату тінь ворожий літак, упали в зарослу травою борозну. У батька від швидкого бігу ходуном ходили груди, з горла виривалося важке й хрипле дихання.
А хлопець прикипів поглядом до страшної картини. Край шляху в білому платтячку лежала жовтоволоса закривавлена дівчинка. Над нею гойдалася, як стеблина на вітрі, й ламала руки мати. Жінка щось кричала, але голос її тонув у ревінні моторів, у пострілах і в криках інших людей.
«Побігти до неї, допомогти чимось…» — промайнула у Валерика думка. Він уже звівся на лікті, але батько поклав руку йому на плече, придавив до землі й прохрипів:
— Куди ти? Лежи.
Жінка вже не боялася літаків. Вона взяла мертву дівчинку на руки й пішла саме туди, де кипіла злива куль. Над нею, ревучи залізною гарячою горлянкою, пролетів чорнохрестий коршак, і жінка впала, не випускаючи дитини з рук. Хлопцеві було видно, як шарпнулося її тіло, раз і вдруге, потім затихло і заспокоїлось.
— Тату! Таточку!.. Її теж убило! — несамовито закричав? Валерик, у нього тремтіло підборіддя, а очі налилися слізьми.
— Лежи, лежи, — знову наказав батько, лоб і щоки йому зрошував рясний брудний піт.
Ревіння моторів і стрілянина тривали з півгодини.
Потім літаки полетіли на захід, заховалися за темно-сизою хмарою, мов за велетенською скелею, а люди почали збиратися до гурту. Валерик з батьком теж підійшли до всіх, тупцювали розгублено на місці, не знали, що робити далі.
Колону евакуйованих очолював директор тієї школи, в якій досі вчився Валерик, чоловік уже старий, з густою сивою шевелюрою. Він теж був наляканий і розгублений. Але кричав, надриваючись і кашляючи сухими грудьми:
— Товариші!.. Тихіше, товариші!.. Більше спокою!.. Мертвих уже не повернеш, їх треба поховати. Поховаємо і запам'ятаємо це місце… А поранених кладіть на вози, і рушаймо в дорогу… Тільки візьміть себе в руки. Без паніки. Всяке ще може нас спіткати. Дорога довга…
Викопали братську могилу, поховали забитих. Жінки голосили на весь широкий степ, а чоловіки втішали їх як могли.
Знову сухо зацокотіли вози по курній дорозі, безладною валкою посунули люди. Пилюка сивила їхні обличчя, лягала на плечі, на густі кучеряві спориші обабіч шляху і плавала в гарячому повітрі.
Валерик знову йшов поруч з батьком, ніби мотузком до нього прив'язаний, похмуро й зосереджено дивився собі під ноги. Спину парив мішечок з харчами та одежиною, поспіхом напханою туди ще дома.
У батька в руках дерев'яна скринька з шевським струментом. Скринька важка, обриває руки. А нести треба, бо шевцювання — то його хліб. Як дістануться до Криму, одразу ж шило та дратву в руки і — за роботу.
Працював Валериків батько в Чернівцях на взуттєвій фабриці. А Валерик ходив до школи. Нічим не затьмарене було його життя. Школа, друзі-піонери, цікаві походи, екскурсії.
І раптом — горе. Тяжко захворіла мама.
Що тільки не робили, щоб врятувати її, — померла.
Залишилося їх двоє.
Батько став мовчазний, задуманий. Навіть у чарку заглядати почав. Не раз Валерик з острахом стежив, як він, сп'янілий, ворочається в ліжку і щось жалібно бурмоче-бурмоче сам до себе…
Але одного вечора здивував і порадував Балерина: прийшов додому зовсім тверезий, підкликав до себе сина і, трохи ніяковіючи та збиваючись, сказав:
— Горе наше непоправне, Балерину, от… А жити треба. Треба, кажу… Ти — гарний учень і піонер гарний, був я оце в школі, питав. І треба, щоб ти справжньою людиною виріс. Такою, знаєш… — він підняв палець, потримав його високо над головою, додав: —Ну… людиною!..
Вдень батько був на роботі, Валерик — у школі. А довгими зимовими вечорами читали одне одному цікаві книжки. Начитавшись, роамовляли про те й про інше. А найчастіше — як гарно люди житимуть у майбутньому.
Валерик розповідав про далекі землі, про інші планети, а батько слухав, посміхався тихо й хвалив:
— Гарно мрієш, Балерину, аж заслухатися можна… А тільки скажу тобі, планети — то фантазія, от… А для тебе й на землі діла вистачить. Лиш розуму набирайся, щоб не бути зайвим серед людей. Велике щастя, коли ти потрібний людям. Найбільше щастя!..