Хтось постукав з сіней у двері, Ольга немов прокинулась, здригнулась від несподіванки.
— Ввійдіть.
Поріг переступила жінка, закутана у велику сіру хустку. В неї і очі, і брови сірі — вицвілі. Але погляд швидкий, хода і рухи енергійні. Жінка коротко, по-діловому, привіталась, поклала на нічим не накритий стіл згорток якихось паперів, перев'язаний шпагатиною.
— Оце, прошу, візьміть… Всю війну від тих гаспидів-фашистів ховала.
— Що це? — звела очі Ольга.
— Це план розвитку нашого радгоспу. — І, перехопивши вкрай здивований погляд Ольги, швидко пояснила: — Мій чоловік до війни тут головним агрономом був, ці папери в нього зберігались… А потім пішов на війну, не повернувся… Я втекла з радгоспу. А втікаючи, й ці папери з собою захопила. А що як пригодяться? Подивіться, будь ласка, може, справді… Важко ж починати все наново, ой, як важко!.. У нас же й директор новий, тільки оце приїхав…
Якась тепла хвиля хлюпнула Ользі в змучені груди. Вона схопила жінку за руку.
— Спасибі вам…
Жінка, ніяковіючи і разом із тим приховуючи цю ніяковість, по хвилині запитала:
— Збори будуть, чи як?.. Люди ждуть. Бо вже й весна в двері стукає.
Ольга відчинила кватирку, яка жалібно заскрипіла на старих іржавих петлях.
— Так… весна… — Вона зупинилася перед жінкою і кивнула головою: — Авжеж, збори… Ідіть, скажіть людям, щоб сходились.
В кінці великого радгоспівського дворища до війни був клуб. Тікаючи від Радянської Армії, фашисти висадили його в повітря, і тепер серед хаотично нагромадженого каміння ледве вимальовується лише чотирикутник фундаменту. Але робітники радгоспу за давньою звичкою зібралися саме тут, а не десь в іншому місці. Вони розташувались на камінні, на залишках стін, просто на землі.
Попереду всіх сидить хлопчик, років десяти, в довгих штанях з дірками на колінах, в зовсім розбитих черевиках, з яких виглядають червоні брудні пальці. З-під недбало накинутого на плечі піджака, такого ж порваного, як і штани, видніє флотська тільняшка. Він — простоволосий, на голові — стіжок давно нечесаного, розкуйовдженого волосся.
— А ти чий такий? — питає Ольга, з цікавістю розглядаючи цю колоритну постать.
— Я тут гість, — з гідністю відповідає хлопчик, блискаючи білими, маленькими, як у мишеняти, зубами. — А зовуть мене Мишко.
Очі Ольги мимоволі мружаться в посмішці.
— В кого ж ти тут гостюєш?
— А так… у всіх… Я ненадовго. Поживу ще день-два, підгодуюсь трохи і майну далі. До моря.
— А чого б то до моря? Там у тебе хтось із рідні є?
— Ні, в мене нікого немає. Хочу в моряки поступити. Ольга замислюється. Її погляд блукає десь за понівеченим садом, вираз обличчя у неї такий, ніби вона щось бачить там.
— В моряки… — задумано й тихо говорить вона. — А може, ти в нас залишишся?
— Ні, я — на море!
Присутні слухають цю розмову. Але чекають цікавішого: що скаже їм новий головний агроном про долю зруйнованого господарства. Що порадить робити з садом і, зокрема, з абрикосами, яких у радгоспі аж дев'яносто гектарів.
Ольга стає на камінь, мов на трибуну. Так їй видно всіх присутніх, її невисока постать освітлена ще-холодним сонцем. Зовсім біле волосся викликає приглушений і здивований шепіт. Ольга це бачить. Думає: «Нічого, звикнуть…»
— То що ж робитимемо з садом, товариші? — питає вона.
Ці слова, сказані звичайним, якимсь домашнім голосом, викликають в юрбі неясний гомін. Люди хотіли послухати її, а виходить, що самим треба відповідати.
З гурту зводиться на ноги висока постать дуже худого чоловіка в сірій шинелі без погон. Це — агроном першої дільниці, Федір Черевичний. Він стоїть струнко, немов на рапорті перед начальством.
— Тут… Ми хочемо знати, як вас зовуть, пробачте…
— Ольга. Просто Ольгою зовіть.
— Незручно якось… — мнеться Федір Черевичний, зиркаючи то на її пишне біле волосся, то на зовсім молоде, хоч уже й не дівчаче обличчя.
— Ну, тоді Ольга Матвіївна, коли хочете, — ледь посміхається молода агрономша. Їй тільки ніяково, що ці літні люди називатимуть її по батькові. Не звикла ще.
— Так отож, Ольго Матвіївно, — не змінюючи виструнченої пози, веде Федір Черевичний, — я тут теж недавно, але вже встиг роздивитися, що й до чого. Серце крається від жалю: як покалічили кляті вороги цей бідолашний сад! А особливо абрикоси «Цукровий голуб»… Ви питаєте, що робити? Абрикоси, мабуть, доведеться викорчовувати та посадити нові… Що тут придумаєш…