Силувано, коротко скривив губи в посмішці і Федько:
— Ні, більше немає.
— А тепер сядь і розкажи мені, навіщо таку штуку втнув??Федько мовчав. Трудно вгадати, чи лагодився відповісти, чи думав щось своє, зовсім не зв'язане з запитанням директора.
— Ну, чого ж мовчиш? Одразу ж чесно і прямо зізнався, що гільза у дверях — твоя витівка. А тепер так само чесно й відверто скажи — навіщо? Мені просто-таки цікаво знати, бо я б такого не видумав… Ні, ти не з тих хлоп'ят, у яких все гладко. Куди там!.. Раніше ти серед уроку запускав паперового голуба, грав під партою в сірникову коробочку, на який бочок стане, як нігтем спіднизу ударити, знаю я цю гру, не секрет. Одного разу ти приніс якусь фуркалку. Весело було в класі. Як тільки вчителька починала говорити, твоя фуркалка починала фурчати… Потім ти приніс вужа в пазусі, і діти з вереском тікали від тебе в усі боки. І багато ще в твоїй самодіяльності художніх номерів числиться. А тепер ось уже й «міну» підклав… Навіщо? Федько й далі мовчав.
— Тоді я тобі скажу, Федько-капітан, чи як тебе називають. Капітан то ти капітан, а контрольної з літератури злякався. Думав: «Нароблю галасу «міною», відкладуть контрольну». Ось тобі і загадка, і розгадка. Так, Федько?..
Хлопець не думав, що директор його легко розгадає, і якось здивовано і довго дивився на Василя Петровича.
— Так… Але ж у мене, окрім літератури, з усіх чотири і п'ять. Хіба я погано вчусь?..
— Знаю. Ось тому й говорю з тобою, можна сказати, лагідно. Навіть порадитись хочу: що ж будемо робити далі? Чи знову чекати від тебе якоїсь витівки, чи, може, на оцій твоїй «міні» й поставимо крапку?
— Я буду кораблі будувати, як мій тато.
Директор добре знав, що батько у Федька — кораблебудівник. Та він сказав Федькові:
— Тобі ще рано. Ніхто тебе на роботу не візьме, доки не підростеш та не вивчишся.
— Та ні, я не на завод. У нашій майстерні кораблі будувати можна… Ну, макети, звісно… І креслити я вмію. А ви думаєте, чого у мене з математики круглі п'ятірки?
Директор трохи розгубився:
— Гм… Будуй кораблі… Подумаю, як тобі допомогти. Може, ще таких, як ти, шибеників найдеш собі на підмогу… А тепер іди на уроки.
— Завтра з батьком прийти? — запитав Федько.
— Не треба, — сказав директор, — про все, що сталося, сам батькові розкажеш… А от перед Ганною Миколаївною вибачся. І перед всім класом.
Федько потемнів на лиці. Колючі стали очі.
— А ти ж як думав? — стежачи за ним, спитав директор. — Поговорили ми з тобою та оце й кінець? Ні, так не вийде. Зробив дурницю, май мужність не тільки мені, а всім пояснити що й до чого.
Федько кволо, ніби нехотя, звівся із стільця, підсунув під руку портфель, наповнений книжками та зошитами, і поплентав до дверей. Уже на порозі повернув голову, кинув тихо:
— До побачення.
— До побачення, — відповів директор, — зроби все, як ми з тобою домовились.
Федько зупинився перед своїм класом.
Уже хотів було постукати, попросити дозволу зайти, але хтось ніби смикнув його за руку. Лише послухав крізь двері голос учительки, потім швидко прошмигнув повз чергову і затупотів по східцях із школи…
Але й додому Федько не пішов.
Довго блукав понад бухтою, потім знайшов затишне місце, далі від людського ока, сів на камінь, обхопив руками ноги і поклав голову на коліна.
Ще ніколи не відчував себе таким самотнім. Он заходять у бухту і виходять з бухти кораблі, снують, ніби з води мережку в'яжуть, катери. На кожному з них люди. Але їм зовсім байдуже до Федька. У кожного своє діло.
Там, у школі, лишилась учителька Ганна Миколаївна, Федько ще й зараз чує її голос. Лишились друзі, товариші. Вони називали його капітаном. І він пишався цим…
А тепер ніякий він для них не капітан. Бо нашкодив і втік. Не послухав директора, Василя Петровича, не пішов до класу, не вибачився. Втік і сидить ось самотній, нікому не потрібний…
Очі Федькові застилаються туманом сліз. Ні, він не плаче. Просто так…
І несподівано пролунав голос:
— Чого сидиш тут, моряк? Де ж твій корабель?
Федько сахнувся, звів голову. Перед ним був таки справжній матрос — широкоплечий, грудастий, засмаглий на сонці та на вітрах.
Федько розгубився, не знав, що відповісти.
— На бухту дивлюсь…
— Бачу, що на бухту, а не на слона в цирку, — він був ще й веселий та голосом тугий, сильний. — А хіба у тебе в школі канікули?.. Так вроді ж — ні. А чого ж ти не в школі?
— Раніше відпустили… — непевно сказав Федько. Матрос весело й хитрувато скосив на нього очі:
— Щось ти плутаєш, братику. Ану, давай, викладай усе, як матрос матросові.