Та Янчук, почувши, що мова йде про нього, уже й сам наблизився до ґанку.
— Дозвольте звернутись, пане комендант, — заговорив він по-німецьки, чим привернув увагу чоловіка з конячим обличчям і немало налякав велетня-поліцая. — Я є артист цирку, який ніколи не був задоволений радянськими порядками. Мій батько походив з Австрії і мав власний цирк. Я його теж мав би, коли б не Радянська влада. Тому я всією душею вітаю прихід армії великого фюрера і готовий служити Німеччині всім своїм єством. Прошу дати мені змогу довести це…
Влесливе обличчя, запобігливий тон, а особливо німецька мова зробили своє. Очі коменданта пом'якшали, жорстокі губи зламались в ледь помітній посмішці.
— Гут, — сказав він і коротким кивком голови наказав Янчукові йти за ним у приміщення комендатури.
Туди ж пішов чоловік з конячим обличчям.
Про що вони там розмовляли, Юра і Петя, звісно, не могли знати. Але яке ж було їхнє здивування, коли згодом Кріт і чоловік з конячим обличчям з'явилися на ґанку разом і розмовляли так, ніби були давно знайомі.
Кріт тримався пихато, навіть ніби незалежно. Він підійшов до хлопців і весело сказав:
— Ну-ну, не бійтесь. Їдемо в саму Німеччину!.. Знаєте, хто цей чоловік у чорному костюмі. Пан Шредер. Він має свій цирк. І для нас місце в цирку знайшлося! Ого, ми тепер не так заживемо! Недаремно ми сюди йшли! Чуєте, поросята?
11
І ось хлопці вже у вагоні.
Вечори… світанки… ночі… дні… А поїзд мчить і мчить, вистукує колесами по нескінченних рейках.
Позаду, ніби в ясному сонячному тумані, барвиста арена, гомінка школа, трохи суворий і добрий татко, лагідна мама… А попереду… Попереду — невідома країна, пан Янчук і пан Шредер — весь у чорному, з конячою мордою… Попереду темний морок.
— А може, ще якось утечемо? — з надією в голосі ледве шепоче Юра на вухо своєму такому ж нещасному другові, як і він сам.
Але Петя безнадійно і сумно крутить головою.
— Тепер уже не втечеш. Кріт з нас очей не спускає.
ЧАСТИНА ДРУГА
1
Юрі наснився сон.
Неначе йде він лісом, темним і холодним. Навколо — густий, колючий чагарник. А над ним — мов тисячі викривлених рук, переплелися гілки. Гілки не живі, а якісь змертвілі, закам'янілі. Листя на них чорне, ніби вилите з чавуну.
І від колючого чагарника, і від стовбурів дерев, і від того чавунного листя віє холодом.
У Юри покоцюбли руки. Він ледве переставляє важкі, знесилені ноги. Але вперто йде вперед. Він знає, що йому неодмінно треба вибратися з цієї холодної гущавини.
Десь попереду тремтить ледве вловимий промінчик сонця. Він то заховається, то знову з'явиться на якусь дуже коротеньку мить перед очима. Торкнеться теплом обличчя і зникне. Ніби грається з Юрою. Ніби манить його до себе…
Та скільки Юра не йде вперед, а той промінчик не ближчає. А вже й сил не вистачає. Уже Юра не йде, а повзе рачки. Ще трохи, і він зовсім знесиліє, впаде. І тоді ці мертві дерева заворушаться і навіки накриють його своїм густим чавунним листям.
Юра з останніх сил простягає руки до сонячного промінчика і кричить:
— Де ж ти?.. Я не впаду, я дійду до тебе!..
Він так крикнув, що луна покотилася по всьому лісі. І тоді густі кущі чагарника і високі столітні дерева разом здригнулися, ожили і зашелестіли:
— Не губи промінчика з очей… не губи…
— Я не загублю! — кричить Юра і ще дужче рветься вперед. Тут промінчик почав довшати, розширятися і раптом упав на стежину, якої Юра досі й не помічав. Юра вбіг на ту стежину і пішов нею легко й швидко. І чим далі він ішов, тим ясніше ставало попереду, а в лісі теплішало.
Зненацька він почув голос своєї мами:
— Юро, де ж ти ходиш? Хіба ти не знаєш, що тобі час виходити на арену?
— Знаю, — відповідає Юра, — а тільки де ж ти? Чому я тебе не бачу, а лише чую?
— Ось я, — каже мама, — а ось і арена. Бачиш, яка красива? Ти на такій ще ніколи не виступав.
І справді, Юра бачить, що біля нього стоїть його мама в прозоро-голубому платті з червоними квітами у волоссі, така гарна, якою Юра ще ніколи її не бачив.
— Це ті квіти, що тобі татко на іменини подарував? — питає Юра.
— Еге ж, ті, — відповідає мама. — Хочеш, я тобі подарую одну квітку. І ти зараз будеш з нею виступати…
— А хіба це неправда, мамо, що війна, що нас розлучили і що наді мною знущалися?
— Ні, неправда, синочку. То тобі, мабуть, таке наснилося. Он глянь, яку для тебе арену приготували…