Юра дивиться туди, куди показує мама. Такої арени він, справді, ніколи не бачив. Під ногами лежить величезний зелений килим, освітлений не прожекторами, а десятками сонць. Та то й не килим зовсім, а чудова лісова галявина, заквітчана барвистими квітами і оточена з усіх боків лісом.
— Я літати буду, мамо, — говорить Юра, — ось так, по колу, над ареною, понад деревами.
— А хіба ти вмієш? То ж тільки птиці літають, — сміється мама.
— І я, як птиця, — каже їй Юра. — Ось глянь…
Він одштовхується від землі, махає руками і легко-легко летить у повітрі. Мама сміється, аплодує йому своїми маленькими, красивими руками і каже:
— Досить, досить, мій хлопчику!
Але Юра летить і летить. То нижче опуститься, то ширше розставить руки і піднімається вище. І так йому легко, так радісно, як ще ніколи не було…
«Тепер я вже можу прокидатися, — думає уві сні Юра, — уже мені мама сказала, що і німці, і бомби — то все мені тільки наснилося, а в житті нічого цього не було й немає…»
І Юра справді прокидається, розплющує очі.
Він лежить на спині, повільно водить очима і… нічого не розуміє.
Де ж мама?
Де зелена галявина, залита сонячними прожекторами?
Чому перед очима низенька стеля з електролампочкою без абажура?
Звідки взялося маленьке віконце, запнуте ряднинкою?..
«Ага! — раптом рвучко зводиться на лікоть Юра. — Та це ж я — в Німеччині! Це ж я — в пересувному цирковому вагончику, що його відвели під житло!..»
Юра остаточно прокидається і починає торсати маленьку фігурку, що лежить поряд, накрита з головою якимось дрантям.
— Петю, Петю, прокинься.
Петя не хоче прокидатись. Він згортається в клубочок і знову лежить нерухомо. Після багатоденної тяжкої і виснажливої подорожі в товарному вагоні, після голодування він так охляв, що навіть вдень ходить, як сонний. Кріт тільки те й робить, що накидається на нього з лайкою та штурханами:
— Ей, ти, протоплазма! Довго ще ходитимеш, як сонна тютя! Працювати треба, працювати!.. Пан Шредер не для того нас взяв, щоб ми боки відлежували! Стривайте, я з вас зроблю польотчиків!
До Юри Янчук ставиться поблажливіше. Хоч покрикує, хоч і називає образливими словами, але не б'є. Мабуть, пам'ятає ту першу сутичку.
Але Юрі від цього не легше.
Ще поки йшов гарячим курним шляхом, поки їхав поїздом, плекав надію, що доля змилується над ним і поверне його назад, додому.
Але тепер, коли всі вони опинилися в Мейненгені, в цирку пана Шредера, остаточно переконався, що назад вороття немає, що він — лише маленьке беззахисне створіння, яке змушене скорятися чужій волі.
Власне, пан Шредер, отой німець з конячою мордою, як уже Юра дізнався, не керував безпосередньо цирком. Він був його власником. Так само, як був власником консервної фабрики, шкіряного заводу і великого аптекарського магазину.
А керував цирком Генріх Зайднер, невисокий на зріст, трохи кульгавий і майже завжди напідпитку.
Цей Генріх Зайднер викликав у Юри якесь двоїсте почуття. Коли він зрідка бував тверезий, то кричав на артистів. Але Юрі завжди здавалося, що кричить він не сердито, а тільки тому, що до цього спонукає його обов'язок. П'яний він був кволий і благодушний. І тоді Юрі ставало жаль його. Чому? Юра й сам не знав. Може, тому, що в нього довірливі, як у дитини, голубі і печальні очі. А може, тому, що про нього гарно говорить Марта.
Марта — це дванадцятирічна дівчинка, її ще раніше привіз пан Шредер з Чехословаччини. Вона теж колишня артистка Цирку. Але працює у пана Зайднера прибиральницею: змітає і мис підлогу в його окремому вагончику, поливає квіти у вазони х, які пан Зайднер дуже любить, і, коли він сидить, п'є та безперервно палить, носить йому сигарети. Більше нічого від мої він не вимагає.
При згадці про Марту на серці у Юри теплішає. У неї — худеньке біле личко і густе біляве волосся, яке нерівними пасмами спадає на лоб, на щоки і на худенькі плечі. Розмовляє вона: і Юрою і Петею по-своєму, по-чеськи, але виявилось, що багато сліп дуже схожі на українські та російські, і тому розмовляти і нею не тільки не важко, а навіть цікаво.
— Мені пощастило, — каже вона Юрі. — Пан Зайднер не б'є мене. А он Юля Франтішек потрапила до м'ясника пана Ціммермана, то її хазяйка уже кілька разів так побила, що відливали подою. Юля каже, що вона ще ні разу не наїдалася досхочу.
— А як же вона туди потрапила? — питає Юра.
— А так, як і всі ми. Коли пан Шредер привіз нас сюди, то нас вибирали: «Мені — оцю…», «А мені — оцю…» Ми ж — дармові. От м'ясник її й вибрав, бо вона здоровіша від усіх нас була. А я — найхудіша. Пан Зайднер мене взяв. Мабуть, пожалів, що я така худа. Він добрий…